Нова Почесна громадянка Ірпеня, директор школи №12 Валентина Антоненко: «Я мріяла стати артисткою»

Поділитись у Facebook Відправити в Twitter

Під час останньої сесії Ірпінської міської ради статус Почесної громадянки Ірпеня отримала 70-річна директорка школи №12 Валентина Антоненко.

Звання їй дали за значний особистий внесок у розвиток освіти міста, ефективне керівництво навчальним закладом, впровадження управлінських новацій, плідну педагогічну діяльність, успіхи у справі навчання та виховання під­ростаючого покоління.

Анастасія Попсуй вручає Валентині Антоненко звання Почесної громадянки Ірпеня Олег Гриб

Валентина Антоненко майже 25 років працює в школі №12 на посаді директора – з дня відкриття школи (28 серпня 1994 року) – та викладає там українську мову й літературу. Вона домоглася перетворення школи-новобудови на один із найкращих навчальних закладів не тільки в місті, а й в області.

Упродовж 15-ти років за результатами всеукраїнських олімпіад із базових дисциплін заклад посідає перше місце серед шкіл міста. За п’ять останніх років переможцями міського етапу всеукраїнських олімпіад став 161 учень школи, призерами обласного етапу – 91, із них 10 – переможцями та учасниками ІV етапу.

Школа дев’ять разів була удостоєна почесних дипломів Міністерства освіти і науки, Національної академії педагогічних наук за міжнародну співпрацю в галузі освіти та чотирьох Золотих медалей за інноваційну модернізацію освіти.

Бути керівником завжди непросто

Нашу школу відкрили на День Незалежності у 1994 р. Я працюю директором з першого ж дня. Незважаючи на те, що не всі ремонтні роботи в школі були проведені, навчання довелося розпочати. Школа вже мала близько тисячі учнів! Пам’ятаю, як ми ще півроку жили без дзвінків, а коридорами ходили будівельники і робили свою справу.

Бути керівником завжди непросто, а у випадку, коли заклад тільки починає свою роботу – ще важче. Наша школа була не тільки недоробленою, а ще й порожньою, хоча меблі для неї за кілька років до відкриття закупили й вони лежали в підвалах різних шкіл Ірпеня. Хто їх привезе? На чому? Хто завантажить, а потім підніматиме на другий, третій, четвертий поверхи? Я розгубилася, не знала, що й робити. Тож пішла до Володимира Скаржинського, який був на той час заступником Ірпінського міського голови. Попросила допомогти з перевезенням меблів. Однак він подивився на мене і промовив: «Сама, сама… Що скажуть інші директори?»

І я пішла до начальника військової частини Бориса Грушевського з проханням дати солдатів і техніку. Він відгукнувся. Пригадую, як бідні хлопці тягнули здоровенні ящики з важкими меблями на четвертий поверх… Це непросто було.

Підписання угоди про партнерство школи №12 з Посольством Білорусі Олег Гриб

Втім, намучилися ми з тими меблями і після того, як розставили їх по класах. Потрібно було зібрати. А це ж не одна шафа! Не було кому… Але тут підключилися батьки, вчителі, тож гуртом зробили, хоча й виявили, що фурнітури до меблів… немає! Десь усе за роки загубилося. А нова, яка продавалася, вже не підходила. Мало не весь Київ об’їздили, щоб знайти те, що нам треба. Тож запам’ятала я ці шафи й парти на все життя…

Із 2001 року наша школа стала спеціалізованою. Ми почали з вивчення польської мови, а тоді вималювалась ідея створення трьох центрів вивчення мов: слов’янських, романо-германських і східних. Наразі у нас викладається 13 мов. Перша – англійська – для всіх, але окрім неї діти вивчають ще якусь мову – німецьку, французьку, іспанську, польську, російську, італійську, китайську… Цього навчального року почали вивчати арабську, перську. До речі, підручники й зошити для вивчення перської мови нам подарувало іранське посольство.

На жаль, хоч колектив у нас і міцний, дружний, немає кадрового плину, однак проблема з учителями є. Дуже важко знайти викладачів. Навіть учителя польської мови. Ніхто не хоче в школу йти працювати. Ми вивчали колись чеську, словацьку, болгарську, турецьку – яку тільки не вивчали!.. Але часто, коли зі школи йде вчитель іноземної мови, то й предмету не стає.

Мабуть, це доля – бути вчителем

Сама я з Гостомеля. Навчалась у 13-й школі. Ми з братом у хорошій родині виросли – батьки були славні люди. Вони працювали на гостомельському склозаводі.

У дитинстві вчителькою себе я не бачила – дуже хотіла бути артисткою і мріяла грати в театрі. Я в душі – артистка. От і для того, щоб працювати на посаді директора, треба по-своєму бути артистом, виступати відразу в багатьох ролях: коли потрібно – бути суворою, вимогливою, а коли треба стримати емоції і залишитися спокійною – зробити саме так. Але мої батьки були простими людьми, тож я не наважилась на акторську кар’єру. Часом шкодую про це…

Я не була медалісткою, але вчилася добре. Була відповідальною дівчиною. А коли закінчувала школу, то з подругою сиділи – думали-гадали, куди поступати, і вирішили обидві йти у педагогічний. Так і склалося, хоча не відразу. Я закінчила Сумський державний педагогічний інститут, філологічний факультет – завжди любила твори писати, читати. Подруга обрала інший заклад. Обидві все життя в освіті. Це, мабуть, доля – бути вчителем.

Школа №12 в Ірпені Олег Гриб

Початок моєї професійної діяльності – школа №2 в Ірпені, там три з половиною роки пропрацювала. Потім перейшла до школи №3, що на СМУ, викладати українську мову та літературу. Це було так давно, що здається, ніби це сон… Колективи згадую з теплом.

Згодом мені дали кооперативну квартиру в Бучі на Тарасівській, і вже незручно було їздити на СМУ. Звільнилася звідти. Три роки була заступником директора з освітньої діяльності в Бучанській школі-інтернаті. На той час її очолював Костянтин Батюк. Він багато чого мене навчив, за що я йому дуже вдячна. Це сильна, вольова людина, хоча його спершу потрібно зрозуміти, звикнути до нього. У його жінки після пологів віднялися ноги. І він усе життя доглядав її, двічі на рік клав у лікарню, тож і на роботі на ньому було велике навантаження, і вдома по господарству все робив.

Зауважу, що контингент учнів інтернату надзвичайно складний. Це – діти-сироти, діти, чиї батьки були позбавлені батьківських прав; на очах у когось дітей батько сокирою вбив матір… тож ці учні були дуже напружені, складні… Та й графік роботи був непростим. Через день я мала о 7-й ранку вже бути на місці, а йшла додому вже після того, як дітей укладали спати. Загартування там я пройшла велике.

Потім змінився директор і через деякий час я пішла звідти в методичний кабінет, що знаходився в 17-й школі в Ірпені. Через 10 місяців викликає мене до себе Степан Парчевський – начальник управління освіти Ірпінської міської ради – і каже: треба очолити 12-ту школу. Отак і опинилась я на цій посаді.

У школі лінгвістики я пережила дуже багато всього, але що б не було – завжди надзвичайно сильно відчувала Божу підтримку. Школі легко не було. Упродовж десятиліть кошти виділялися не так, як потрібно було. Ми росли і розвивалися разом із країною, з її кризами і труднощами. Був період, коли відчутно бракувало кадрів. Дуже важко було пережити моменти, пов’язані з загибеллю учнів нашої школи. Не з вини школи, але тим не менш... Деяких відчайдухів притягував залізничний міст над річкою Ірпінь. Вилізали на нього, торкалися дротів, а там – смертельної потужності електрострум. Троє хлопців так загинуло...

Школа №12 неодноразово отримує запрошення від посольств  Юлія Бережко-Камінська

Незважаючи на те, що школа була практично гола і без затишку в класах, мікроклімат та психологічна атмосфера у нас завжди були чудові. Та й з батьками складалося значно легше, ніж зараз. Може, я була молодшою і не так близько брала все до серця? Сьогодні переважна більшість батьків нас підтримують, допомагають, добре працює батьківський комітет. Але останнім часом виникають непорозуміння між деякими батьками й педагогами. Ці проблеми буває дуже складно вирішувати.

Я себе вже не уявляю без 12-ї школи

Я, мабуть, зрослася зі школою. Зв’язок між нами дуже сильний, я вже стіни ці відчуваю. Працюватиму доти, доки зможу. Без школи я свого життя не уявляю. І коли прийде мій час, то проситиму, щоб моє місце посіла людина, яка підтримуватиме обраний курс школи і наші цінності, зберігатиме контакти з посольствами, зі школами-побратимами з різних країн – Німеччини, Білорусі, Азербайджану, як це робимо ми зараз.

Ми тісно співпрацюємо з іноземними посольствами, чиї мови вивчають наші діти. Ось днями отримали два запрошення – від іранського посольства та від посла Кувейту на великосвітські прийоми. Тільки приїхав іранський посол в Україну – він уже завітав до школи на свято «Роксоланія». І зараз книжки надіслав для другокласників. Посол Кувейту вже двічі в нас побував, сказав, що допомагатиме школі з вивченням арабської мови. Китайське посольство, з яким ми також дружимо, теж повністю забезпечило школярів підручниками. І це вже не вперше. Азербайджанці минулого року нам подарували комп’ютерний клас. Така співпраця дуже нас підтримує.

Я прожила вже довге життя і чітко побачила: отак, як нам на долі написано, так ми і пройдемо. Моє особисте життя простим не було. На жаль, дуже пізно я зрозуміла, що не слід відкидати особисте, нехтувати ним, не думати про себе, не збалансовувати роботу та сімейне життя. Зараз живу одна – чоловік давно пішов у засвіти. Маю сина і внука. Якби можна було щось виправити – то по-іншому побудувала би своє життя. Однак ніколи б не змінила своє тверде життєве кредо: потрібно завжди робити добро – і велике, і мале. Головне – робити.

І наостанок – я дуже вдячна своєму колективу та особливо – батькам наших учнів. Без їхньої допомоги школа була б зовсім іншою. І місту – за турботу та увагу до нашого закладу, нашому депутату Олександру Пащинському. Нас завжди чують. Значить, діалог є.

Деякі державні та відомчі нагороди Валентини Антоненко

  • нагрудний знак «Відмінник народної освіти» (1985 р.)

  • Почесний диплом Міністерства освіти і науки, Академії педагогічних наук (2008, 2009 рр.)

  • Почесний диплом Міністерства молоді та спорту, Національної академії педагогічних наук (2012 р.)

  • знак «Переможець Всеукраїнського конкурсу «Директор школи XXІ століття – 2013»

  • Почесна грамота Верховної Ради «За особливі заслуги перед Українським народом» (2013 р.)

  • почесне звання «Заслужений працівник освіти України»

  • Подяка Міністерства освіти і науки та керівництва навчальної програми Європейського Союзу «Е-Twinning-Plus» в Україні за підтримку та сприяння розвитку цієї програми (2016 р.)

 

Коментарі:

Останні новини