Загадка портретів Григорія Кочура

Поділитись у Facebook Відправити в Twitter
  • 29.11.2018 17:33
  • 0

У цій «детективній історії» фігурують два видатні ірпінця: «Григорій Кочур і Микола Шудря». До цієї компанії долучені художник Левко Воєдило і дослідниця та вишивальниця Євгенія Шудря. Саме Євгенія Стефанівна все й «закрутила», бо несподівано знайшла в сімейному архіві два невідомих портрети Григорія Кочура, майстерно виконані олівцем художником Воєдилом на ватмані розміром А-3, з позначенням дати: «14.VII.1994 рік»...

Це ж цікаво і важливо знайти невідомі портрети визначної людини, адже будь-яке нове свідчення представляє чималий інтерес – для історії мистецтва й культури.

Отже, мені зателефонувала Євгенія Шудря і сказала, чи не міг би я дослідити обставини створення цих портретів, до речі, скрупульозно точних, таких, що передають характер Кочура.

Вона також повідомила, що її чоловік – письменник, лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка Микола Шудря часто бував ініціатором створення портретів видатних сучасників і для цього залучав знайомих художників. І дала зачіпку – номер телефону київського художника Сергія Цикалова, друга автора портретів Левка Воєдила, на жаль, померлого.

Григорій Кочур Автор: Левко Воєдило

Сергій Цикалов про портрети Кочура нічого не знав, тож дав номер телефону доньки Левка Воєдила – Мирослави. На жаль, і донька нічого не знала про ці малюнки, тим паче – про обставини їх створення, лише засвідчила, що батько їздив до Ірпеня. Коло замкнулося – знахідка Євгенії Шудрі не мала пояснення.

Тож на цьому етапі «намалювався» логічний крок – звернутися до родини Григорія Кочура. Я взяв копії портретів і домовився про зустріч із Марією Кочур, невісткою Григорія Кочура. Вона, побачивши малюнки, одразу зауважила: «У нас теж є такі. До нас в Ірпінь кілька разів приїжджав художник Левко Воєдило і замальовував з натури Григорія Порфировича. Але більше я нічого не знаю. Один із цих портретів у рамці стоїть у нас вдома».

Отже, було зрозуміло, що художник зробив мінімум п’ять замальовок: три залишилися в родині Кочурів і дві – у Миколи Шудрі, доброго приятеля Григорія Порфировича і дослідника, який часто ініціював створення портретів саме художниками.

Та через кілька днів пані Марія Кочур зателефонувала і сказала: «Ви знаєте, ця історія мені не давала спокою, я передивилася архів і знайшла розповідь Левка Воєдила про обставини створення цих портретів у журналі «Українська література» у п’ятому номері за 2004 рік. Приїжджайте, я вам дам цей журнал». Скринька, як кажуть, досить просто відчинилася, та значення знахідки від того не зменшилося.

Правда, виявилося, що ці портрети з’явилися на світ не з ініціативи Миколи Шудрі, а з легкої руки історика архітектури та мистецтвознавця Віктора Вечерського. Ось що він пише: «Це було в липні 1994 року в Ірпені. Разом із моїм учителем у царині образотворчості Віктором Вечерським завітали до відомого кобзаря, майстра з виготовлення музичних інструментів: кобз, бандур, торбанів, гудків, лір Миколи Будника, який на той час, дякуючи польському бізнесмену, знайшов прихисток в Ірпені. Після цікавої розмови з майстром, огляду його виробів ми завітали до Григорія Порфировича Кочура. Враження від зустрічі з цією унікальною людиною незабутні. У пам’яті ожила літня зустріч 1981 року, коли Вечерський познайомив мене з ірпінським дивом, енциклопедистом-поліглотом. Він – поет, перекладач, літературний критик, дуже глибоко обізнаний в образотворчому мистецтві, на полицях – велика кількість альбомів з мистецтва, на стінах – колекція живопису, графіки. Приміром, Я. Гніздовський із далекої Америки передав два дереворити, один Кочуру, інший – Миколі Бажану. 

Григорій Кочур Автор: Левко Воєдило

Григорій Порфирович розповідав, як часто при зустрічах у нього з Бажаном виникала добра, дружня спірка, у кого ж краща робота.

Та повернемось до останньої моєї зустрічі з Г. Кочуром. Прийняв він нас дуже дружньо, по-кочуровськи тихим і добрим голосом запросив до помешкання, гостинно запропонував стільці на веранді. Почалася розмова. Я спитав дозволу помалювати, Григорій Порфирович сказав, що позувати не зможе, важко вже. А мені й не потрібно, щоб людина сиділа німотно. І от протягом декількох годин точилася розмова-спогад. Вечерський і Кочур мали дуже багато спільних знайомих: літераторів, видавців, редакторів і таке інше. Я малював. Врізалось у пам’ять декілька, як на мене, цікавих спогадів. Коли Григорій Порфирович слухав лекції відомого Миколи Зерова, то згадував, як студенти поцікавились правильністю наголосу прізвища професора – на другому чи першому склади – на що була відповідь: «Я, як добра собака, відгукуюсь і на Зеров і на Зеров, але правильно Зеров».

 

Або ще — шістдесяті роки. Г. Кочур та О. Білецький завітали у якійсь справі до П.Г. Тичини на квартиру. Після вирішення питань мова зайшла про переклад Лукаша «Фауста» Гете. Павло Григорович відгукнувся досить схвально. Але раптом Білецький запитує Тичину: «Павле Григоровичу, а ви в Бога вірите?» Тичина підвівся, вдарив руками об поли і прошепотів: «Так не можна говорити, підслуховують». Коли колеги по перу вийшли на вулицю, то Білецький був досить категоричним, сказавши: «Да! Сволочи, такого поета загубили».

На веранді в Кочура точилася цікава розмова, я завершив перший рисунок. Взявся за другий. Розмова не припинялася, і я зробив ще начерк із Григорія Порфировича в повен зріст. Майстер стомився, адже давав по телефону купу порад: що прочитати, де знайти те або інше слово, і таке інше. Я розклав свої рисунки на столі. Він розглядав уважно і тихо мовив: «Мені цей дуже подобається, і якщо можна, подаруйте мені оцей, вказавши на перший». Для мене це, звичайно, була велика честь, я дав згоду, але пообіцяв спочатку належно оформити. Метр узяв ручку (самописку) поставив на всіх рисунках дату, підпис, Ірпінь, а той, що для подарунка, відмітив хрестиком. Роботу я оформив, але все не мав часу завітати (про що досі дуже жалкую) до ірпінської оселі Кочура. І так сталося, що роботу я подарував синові Григорія Порфировича, Андрієві.

Ось така історія».

Але як бачимо, загалом цих малюнків виявилось мінімум п’ять і всі вони не загубилися у вирі життя.

Володимир КОСКІН

З архівів редакції газети «Ірпінський вісник»

 

Читайте також: Батько і син Кочури

Від редакції:

В архівах нашої газети за роки роботи зібралося чимало цікавих матеріалів, які не те що не втратили своєї актуальності, а з часом тільки стають ціннішими. Адже у них ідеться про видатних людей Приірпіння та події, які мають історичне значення. Більшості з цих статей у мережі Інтернет немає, тож періодично ми будемо оприлюднювати їх на сайті «Ірпінь. CITY». Упевнені, що для когось вони будуть несподіваним відкриттям, комусь допоможуть краще пізнати і зрозуміти історію нашого краю, комусь знадобляться в навчанні та роботі.

Публікуємо статтю про Григорія Кочура теж неспроста. У листопаді цього року виповнилося 110 років від дня народження цього видатного поета-перекладача.

 

Коментарі: