Олександр Андріяка: «З Ірпенем пов’язані найкращі роки мого життя»

Поділитись у Facebook Відправити в Twitter
  • 29.10.2018 15:27
  • 0

Людям старшого покоління представляти Олександра Олександровича АНДРІЯКУ не треба. У їхніх спогадах він залишається людиною, яка, перебуваючи з 1988 р. на посаді першого секретаря Ірпінського міськкому, разом зі своїми колегами багато зробила для Ірпінського регіону.

Перед призначенням на цю відповідальну посаду Олександр Андріяка вже мав певний досвід керівної роботи. З 1975 р. після закінчення Київського будівельного інституту працював інженером, потім виконробом на будівництві Чорнобильської АЕС. У 1986 р. брав безпосередню участь у ліквідації наслідків чорнобильської катастрофи та спорудженні міста Славутич. За сумлінну працю нагороджений орденом Дружби народів, а як ліквідатор на ЧАЕС отримав грамоту Верховної Ради України.

Зустріч журналістів «ІВ» з Олександром Олександровичем Андріякою відбулася на його робочому місці у Києві. Зараз наш співрозмовник обіймає посаду Виконавчого директора приватного акціонерного товариства «Престиж Груп». На столі, крім усім звичного персонального комп’ютера, лежать свіжі газети. Як зясувалося, пан Олександр з повагою ставиться до професії журналіста.

– Коли мене призначили на посаду першого секретаря, я був здивований тим, що в такому місті, як Ірпінь, взагалі не існувало свого періодичного видання! Адже тут відбувається стільки цікавих подій. Є про що і про кого писати! Виникло велике бажання, аби мешканці Ірпінського регіону тримали руку на пульсі часу. Проте заснувати свою газету на той час було дуже кропіткою справою. І я вирішив, а чому б газету «Прапор перемоги», яка до катастрофи на ЧАЕС існувала в Чорнобилі, не перевести в Ірпінь? Мене підтримали в обласній раді, і вже за кілька місяців ми знайшли приміщення у Ворзелі, а деякі досвідчені журналісти прийшли до нас з обласної газети «Київська правда». І 5 листопада 1988 р. вийшов перший номер газети «Прапор перемоги»! Майже не було таких подій, які б не висвітлювали на шпальтах газети наші журналісти.

 

– Поділіться, будь ласка, подробицями з життя міста, яких не знають нинішні ірпінці.

– Скажімо, в Ірпені свого часу розливали мінеральну воду з двох джерел під назвами «Ірпінська» та «Курортна». А на комбінаті «Перемога» виробляли бронежилети. І на цьому ж виробництві випускалося 60 млн. цеглин на рік. Трохи більше, 100 млн. штук цієї ж продукції, випускали на комбінаті «Прогрес». На повну потужність працювали склозаводи в Бучі та Гостомелі. Попитом користувалися в Україні та за її межами меблі, виготовлені в Ірпені та в Біличах на деревообробному комбінаті та заводі. Хочу підкреслити: продукція всіх підприємств Ірпінського регіону була ліквідна.

- Над чим Вам доводилося працювати як голові?

- Багато над чим. У 1989 р. гостро постало питання перевантаженості залізничного переїзду (яке і зараз актуальне). Начальником Південно-західної залізниці був Борис Олійник. Ми з ним зустрілися і я пояснив, що потрібно зробити. Я мав намір під цим мостом пустити транспорт. Він погодився зі мною, але висунув пропозицію, щоб транспорт був не високогабаритний. Отримав добро. Проектувальники розрахували, сума – 2,5 млн. крб. І постало питання, де брати гроші? Але ж робити потрібно. З цього боку дороги знаходиться комбінат «Прогрес». З іншого – «Перемога». Тож я запросив їх директорів, а також директора заводу «Ірпіньмаш». Цей завод у свій час випускав бульдозери, які проходили випробування в Челябінську. Я запропонував ці випробування провести тут. А директори комбінатів знайшли кошти, ресурси і зробили полотно дороги. І це здійснилося у 1989 р. Дорога була у хорошому стані – 20 років ніхто до неї не торкався.

– З якими ще проблемами Ви зіштовхувалися?

Було чимало проблем. Тоді все було державне. Торгівля. Харчування. Побутове обслуговування. Державне забезпечення плодоовочевої продукції. Питання потрібно було вирішувати у комплексі.

Також Ірпінь був занедбаний в інженерному плані. Усе Приірпіння було каналізоване на Бортницьку систему аерації. Для того, щоб вести мову про будівництво, потрібно було брати технічні умови і їх погоджувати з Києвом. І основне питання було пов’язане з каналізацією. Невдовзі воно оформилося в конкретну проблему – проведення нової каналізаційної нитки з Ірпеня до Бортницької станції аерації, оскільки каналізаційні труби були перевантажені й у разі аварії про можливі наслідки можна було б лише здогадуватися. Але проблема була у фінансах. Я завжди буду вдячним нашим діловим партнерам з київського механічного заводу, житлові будинки якого розташовані в Ірпені, за те, що конкретно нам допомогли і своєю технікою, і фінансово. За рік проклали цю нитку від Ірпеня до Києва, на пр. Наумова. Замість 15 тис. кубів стоку ми отримали можливість скидати на Бортницьку систему 45 тис. кубів.

Коли ми брали техумови на будівництво в соціальній сфері, виникли проблеми з водою. То на вул. Пушкінський побудували резервуар чистої води на 6 тис. куб.

Проблема була і з будівництвом доріг. На перегоні між Ірпенем та Бучею стоїть шляхопровід, побудований ще 25 років тому. Щоб не стояли автомобілі на переїзді, ми хотіли перекинути залізничні колії на цей шляхопровід, а під ним зробити тунель проїзду. І починаючи від автопарку, де йде залізниця від залізничної станції «Буча», відмостити шосейну дорогу, щоб машини проїжджали під цим шляхопроводом і виїжджали на вул. Вокзальну, яка йде на Бучу, а потім на Соборну. Проект, на жаль, так і не був реалізований.

Як доводилося вирішувати питання з будівництвом дитячих навчальних закладів?

– Під час моєї каденції було збудовано і закладено чотири середні школи: у Гостомелі на 500-річчя з дня заснування селища, там же у військовому містечку, а також в самому Ірпені – школи №3 і №12. Мешканці Ірпеня пам’ятають, що біля міського ринку у центрі міста був захаращений пустир. Було прийнято рішення звести тут нову школу. При мені залили фундамент. А для найменших ірпінців на вул. Паризької Комуни побудували дитячий садок.

–  Хто будував школи?     

– Держава.

Садочків усім вистачало?

– Усім. Вони були при заводах. В «Ірпіньмаші», приміром. Вони їх і будували. Коли давалося «добро» на будівництво якихось об’єктів, то біля них зводилися свої їдальні, які відвідували всі бажаючі.

Як Ви оцінюєте роль громади звичайних ірпінців у розвитку свого міста? Зараз ми спостерігаємо активність людей. А як було раніше?

Активно. Я не знаю, скільки зараз депутатів у Ірпінській міській раді, я застав часи, коли депутатів було 300 осіб! Мажоритарна система. Усе розбито на виборчі округи. Люди знали, з ким працюють. Один будинок обирав депутата. Тоді вже був плюралізм думок. По 2-3 кандидатури на місце.

Озираючись на сьогодення, що було тоді, чого немає зараз?

– Існувала хуторська система розміщення житла. Є завод, біля нього гуртуються люди. Підприємства ще стояли на ногах.

– Бачите шанси для відродження виробництва в Ірпені та Приірпінні, щоб люди працювали на місцях?

– Все залежить від людини, яка приходить на підприємство. Комбінати у занедбаному стані. Хто що робить – невідомо…

– Ірпінь зараз енергійно розвивається. А чи було це можливим раніше?

– Впевнений, можна і потрібно було це робити раніше. Було б тільки бажання змінити свій менталітет з огляду на сьогодення, і зрозуміти, прийшовши до влади, що передусім треба думати про людей. І працювати на користь громади.

– Аналізуючи позитивні зрушення, які відбуваються в Ірпені, на що б Ви звернули увагу й очільника міста і його команди?   

- Віддаю належне меру – зроблено дуже багато робить для міста. Але не слід забувати і про соціальну сферу при зведенні житлових будинків. Потрібно знаходити кошти на будівництво шкіл, дитячих та медичних закладів. Треба бачити покращення інфраструктури міста у комплексі. Лише тоді можна буде вважати Ірпінь містом, комфортним для життя.

– За що ви вдячні Ірпеню?

– З Ірпенем пов’язані найкращі роки моєї молодості. Саме тут я сформувався як керівник всесоюзного рівня, пройшов чудову школу господарника, жартома казав: «Моя територія – від станції Біличі до станції Кичеєве». У цьому місті в мене залишилося багато друзів, знайомих, колег. За першої-ліпшої можливості я їду сюди, аби згадати минуле і знову відчути себе молодим. Завдяки своїй трудовій біографії ірпінського періоду я став тим, ким є. І за це я вдячний долі й тим ірпінцям, з якими мені пощастило працювати. Велика вам за це подяка! Користуючись нагодою, хочу всіх вас привітати з Днем міста і побажати здоровя, добра, більше радощів від життя і сподівань на кращі часи.

 

Довідка:

18 березня 1990 р. Олександр Андріяка був обраний народним депутатом України в 2-му турі, набравши 52,26% голосів виборців. Висувався в народні депутати трудовими колективами заводів «Теплозвукоізоляція», «Ірпіньмаш», санаторіями «Україна» та «Зірка».

У Верховній Раді працював з 15 травня 1990 р. по 10 травня 1994 р., входячи до складу Комісії у справах молоді.

 

Спілкувалися: Володимир ЕННАНОВ, Вікторія КОВАЛЬОВА

 

Коментарі: