Екскурсія для невдоволених

Поділитись у Facebook Відправити в Twitter
  • 07.09.2018 16:06
  • 0

 Залізний Порт

Люблять у нас люди поскаржитись на життя. Усе не так, усі не такі, все важко. Та по Ірпеню бачимо: складно знайти приклад, коли зміни в місті не супроводжувалися б невдоволенням тих чи інших людей. І парки не такі, і трава надто соковито-зелена, і ліхтарі заяскраво світять… У Фейсбуці часом натрапляєш на зовсім абсурдні закиди, що й відповідати ніяково – невже потрібно доводити, що будівництво набережної вздовж річки – це справді хороша справа? І що поява автовокзалу, навіть якщо до нього пройти потрібно на 100 метрів більше, все ж вносить порядок і облаштованість та убезпечує від хаосу на дорозі, який був не так давно на старому місці автобусних зупинок…

І росте могутнім крислатим деревом невдоволення, коренями впираючись у побутові дрібниці, а верхівкою сягаючи всього світу: «Погані, всі погані! Все погане!»

А не хочете пуститися в мандрівку Україною? Почати можна з Києва. Скажімо, поруч зі станцією метро «Шулявка». Виходиш із підземелля – і ніби потрапляєш у якийсь повоєнний час. Принаймні, на тлі колишнього заводу «Більшовик» точно можна знімати фільми про 40-і роки минулого століття. Чорний від кіптяви міст підпертий чимось страшним та іржавим. Вибиті, виламані конструкції МАФів, які колись служили торгівцям нового та вживаного одягу. Вищерблений асфальт, купи сміття, яке не відомо, чи взагалі прибирається. І це – не так далеко від центру міста! Під самим носом – величезна махіна – дім багатьох газет і журналів «Преса України».

 Київ. Перехід через Чоколівський бульвар. Джерело: narodna-pravda.ua

А поїхали на море! На наше рідне, Чорне. І подивімося дорогою, як люди живуть. Чи мають вони такі фонтани, як в Ірпені, або нові вулиці в подібних до Ірпеня містечках. Чи багато побачимо схожих на наші парків, чи швидко зустрінемо ірпінського рівня дитячу поліклініку і стадіон?.. Та хоча б ту ж чистоту, яку підтримують наші комунальні служби.

А які набережні в курортних містечках, куди приїздять десятки тисяч людей з усієї України, щоб спеціально походити по них? Залізний Порт, Лазурне, Скадовськ…

Кілька років тому я мала прикрість провести всього тиждень у Залізному Порту, зате вражень лишилося на роки! Навіть якщо оселитися в самому центрі селища, то, йдучи до моря не городами, а магістральними вулицями, і куряви вдихнеш, і некошеними запилюженими бур’янами у свій зріст помилуєшся, і лоб розіб’єш увечері, повертаючись додому в суцільній темряві. Пляж недоглянутий, неохайний, без належних зручностей. Уздовж нього на всі лади наввипередки кричать мУзики – у кожного своя. За що не зачепиться око – криве, іржаве, родом із глибокого Радянського Союзу.

Де парки і сквери з соковитою травою? Де скульптури, мощені доріжки, елементарне освітлення вулиць?! Втім, може, я даремно нарікаю, – усе там уже давно змінилося?

А погостювати в невеличких селах не хочете? Відчути дух вимирання і хронічного убожества? Розпитати в людей, про що вони мріють, чого прагнуть у житті.

Невдоволені життям? А якщо вам 40 років і ви втрачаєте руку через те, що не маєте всього кілька тисяч на лікування, яке б її врятувало, а… відрізати дешевше? А якщо вам 30, і вам говорять, що за кілька днів ваше травмоване око осліпне, а вам немає за що дістатися до лікарні? Просто за дорогу заплатити…

А якщо стеля ваших мрій – отримати роботу прибиральниці в місцевій школі, бо більше там нічого не світить?

Ви не бачили дітей, які живуть у будинку, котрий не має дверей, бо й їх батьки пропили? З вашим дитинством, сподіваюся, не варто порівнювати?

Кращого хочеться завжди. І чим далі – тим більше. І це природно. І так має бути. Але якось так виходить, що лише в односторонньому порядку. Ми вимагаємо кращого від життя та від інших людей, а самі залишаємося такими ж, якими й були, а часом ще гіршими – бо той, хто не піднімається вгору, поступово котиться вниз. Нам сподобалися всі ці милі ірпінські обновки. І це вже – норма. І догодити стає все важче. От тільки якось легше живеться тим людям, які мають таку якість, як проста вдячність. Батькам – за життя, учителям – за знання, долі – за досвід… Якими б не були батьки, вчителі, доля… Бо подякувати завжди є за що. І радіти з чого також. І берегти що. За великим рахунком, немає значення, що саме – почуття близької вам людини чи лавочку в міському парку. Бо ви не можете змінити ані лавки, ані іншої людини. Зате саме у вашій владі змінити своє ставлення до них. І тоді не зможете не помітити, що з цього моменту щось у вашому житті тільки починається…

Юлія БЕРЕЖКО-КАМІНСЬКА

 Ірпінська набережна

 

Коментарі: