Бо потім із цим жити…

Поділитись у Facebook Відправити в Twitter
  • 16.08.2018 22:16
  • 0

У житті можна багато чого доброго зробити, прекрасного посіяти, досягти просто небачених висот, нажити безліч друзів і прихильників, мати купу здобутків і перемог, однак при цьому ранити дорогу людину. Просто одну дорогу людину, яка тобі безмежно вірила, і цілий світ у твоїй душі в один момент обвалиться.

Це буде так, ніби стався вибух, після якого вижив, але оглух.

Ніби повернувся у свій рідний ліс, а він вигорів і завмер обвугленими палицями стовбурів.

Ніби руйнівна вибухова хвиля накрила все місто і перетворила його на одну суцільну руїну.

Так, час мине і піднімуться нові дерева й нові будинки, і виростуть нові квіти на місці вибуху. Але це буде ІНШИЙ ліс, ІНШЕ місто. Все буде іншим. І ти сам.

Чи не думали ви про те, що нам вдається обманювати інших не тому, що ми дуже розумні, а тому, що нам вірили більше, ніж ми того варті?

І не важливо, кому ми принесли біль – рано чи пізно, відразу чи в останню мить життя нас накриє невимовний біль, і очі дорогої нам людини невідступно дивитимуться на нас. І добре, коли в них прочитаєш докір (бо сам відчуваєш – вартий того, вартий), а якщо – поламану любов і довіру до тебе, знищення всього того безцінного, що було рознесено несподіваним вибухом, пожежею, хвилею.

Ранити можна по-різному. Це можна робити щоденно, відпилюючи від людини частину душі своїм невдоволенням, критиканством, холодністю, байдужістю, сарказмом, обманом, а можна любити, плекати і берегти, а потім в якийсь момент нанести смертельний удар, виправдовуючи себе в тисячу способів.

Я не вірю в пекло як у місце розпечених сковорідок і чортів із вилами. Але пекло є. І воно – в нас же самих. І ми самі себе на нього прирікаємо. В якийсь момент людина опиняється перед собою – обеззброєна, отака, як є, у голій чесності. І в її арсеналі немає жодного виправдання для жодного свого вчинку, жодної думки, жодного слова. Є тільки правда. І вона може виявитися такою неприкрито страшною, такою безжально обпікаючою, всепоглинаючою, безмежною в часі й просторі, що краще б шкварчати на сковорідці, краще б конати на вістрі вил, ніж бути собі суддею, ніж бачити, хто ти є насправді.

І що буде найстрашніше? Що нічого не можна виправити. Що дія завершена. Що все зроблено. І можливості це змінити немає. Так діти носять у собі все життя біль неуваги до вже померлих батьків. Так батьки караються, що не додали своїм дітям любові та уваги. Так кохані наповнюються гіркотою усвідомлення втраченої близькості й довіри. Так колись найближчі друзі божеволіють від допущеної підлості та зради.

Щасливий той, хто зможе пройти по життю, не залишивши по собі випалених душ. Хто зуміє зберегти дорогих йому людей. Хто зможе підтримати і зрозуміти. Хто не зрадить. Не залишить. Не відвернеться. Не принизить. Не уб’є їдким словом. Не відітне крил. Не підштовхне у прірву зневіри. Не споїть цикутою ненависті.

Бо жодне професійне досягнення не виправдає цього. Жодне багатство не заповнить утвореної порожнечі. Жоден соціальний статус, нагороди і медалі не вбережуть від часу, коли опинишся перед найвідвертішою правдою – перед невідворотним моментом зустрічі із самим собою – справжнім, нічим не прикритим.

Поки є час, поки вам вірять, поки ходять ваші ноги і ви можете промовляти слова, – поспішіть до тих, кого любите, хто любить вас, знайдіть кілька простих слів, якими можна передати сердечне тепло, від яких хочеться розпрямити плечі й нести їх через роки. Хоча би тому, що вам із цим жити. Жити з усім, що ви зробили. І з тим, чого зробити не встигли.

 

Юлія БЕРЕЖКО-КАМІНСЬКА

Коментарі:

Останні новини