Мы в соцсетях

 

На рубежі ХХ і ХХ1 століть наш лексикон поповнився не дуже милозвучним словом – дауншифтер, що в перекладі з англійської означає переключення автомобіля на нижчу швидкість. За тим стоїть філософія людей, котрі свідомо відмовляються від перспективної та високооплачуваної роботи, яка не лишає сил навіть на особисте життя, і вдовольняються скромним становищем. Зате більше уваги приділяють сімї, частіш бувають на природі та й просто живуть, як їм хочеться.

 

Нині дауншифтинг шириться світом, усе більше набираючи форми протесту проти ідеалів суспільства споживання, за які доводиться платити наругою над довкіллям, відчуженням людини від власної сутності, обмеженістю її інтересів. За найскромнішими підрахунками, в Європі сповідують дауншифтер 13–17% населення, в США – більше.

Та не марно кажуть, що все нове – це добре забуте старе.

Чи не першим відомим історії дауншифтером став індійський царевич Сіддхартха Гаутама. Відмовившись від казкової розкоші, в якій народився, він у пошуках істини жебраком пішов по світу і врешті створив одну із світових релігій – буддизм.

А хіба не був таким Діоген, що, лежачи в діжці, у відповідь на запитання Александра Македонського, що він може для нього зробити, попросив того відійти й не застувати йому сонце? Послідовником цього засновника філософії стоїцизму був імператор Марк Аврелій, котрий усе життя проспав на похідному ліжку, що стояло в маленькій кімнаті, й під час голоду в країні пустив на продаж усі цінності палацу, що належав йому за суспільним статусом.

Інший імператор Діоклетіан (284-305 роки нової ери), втомившись від державних справ, забився в село. Коли підлеглі, заставши володаря за прополюванням грядок, спитали його, що ж буде з троном, він махнув рукою: «Та що той трон! Краще подивіться, яку я капусту виростив». При цьому він мав вигляд непідробно щасливої людини.

Фрейліна часів Олександра І Юлія Крюгнер у 19 років дістала два найбільші спадки Росії – від на 30 років старшого чоловіка й батька. Що вже юна вдовичка витанцьовувала на балах, які туалети замовляла, якими коштовностями себе прикрашала, можна тільки уявити. Одного разу під час пікніку в неї зламався каблучок, і вона забігла до кравця, що сидів у напівпідвалі. Поспілкувавшись з ним, зрозуміла, що перед нею людина щасливіша в своїй душевній гармонії, аніж вона. Після того життя Крюгнер різко змінилося: прилучена до протестантської організації «Армія порятунку», вона вклала свій капітал у створення потужних німецьких колоній на півдні України, які формувала з тих, кого тепер називають бомжами. Спечена сонцем, у запилюженому одязі, гасала вона скромною бричкою неозорими таврійськими степами, вибираючи місця для поселенців. Що її змушувало так жити? Свідомість власної місії…

То було, звісно, давно.

Але наша ринкова епоха почалася з масованої реклами товарно-сировинної біржі «Аліса», названої на честь улюбленої собаки її молодого власника Германа Стерлігова. Один із найперших мільйонерів, претендент на президентську посаду, він міг мати все, що забажається. Однак для багатьох несподівано зійшов із дистанції, що вела до розкішних закордонних палаців та космічних банківських рахунків, розпродав майно, забився в підмосковну глухомань і зайнявся тваринництвом. Тепер живе без благ цивілізації, телевізор ненавидить, а п’ятеро його дітей рубають дрова, продають у ятці хліб власної випічки й не спокушаються столичними радощами. Маючи себе за нащадка рязанських дворян, Стерлігов започаткував рух із відродження родинних гнізд і у світ бізнесу вертатися не збирається. Ведучи натуральне господарство, дійшов до того, що почав заперечувати потрібність грошей для економічного розвитку земної цивілізації.

На початку 90-х років мої шляхи перетнулися з успішним працівником мормонської місії Ріком Дегонгом. «Ви навіть не уявляєте, як в Україні цікаво жити! – повторював він в особистій бесіді. – У вас можна посидіти на березі річки та подивитися на небо, завести бесіду з сусідом по транспорту – і ніхто не гляне косо». Я пробувала йому пояснити, з якими матеріальними труднощами зіткнулися українці, а він у відповідь заперечував: «Та ні, все одно ви щасливіші від американців, котрі одне знають – або заробляти гроші, або витрачати їх. Якщо людина не має високих матеріальних запитів, у вас вона почуватиметься прекрасно». Тепер, на превеликий мій подив,. я дізналася, що його слово не розійшлося з ділом – він залишився в Україні, живе в селі, пише статті про нашу державу для закордонної преси, зароблені гроші витрачає на не дуже затратні мандрівки й почувається дуже комфортно. «В Америці мені б не вдалося реалізувати можливість бути самим собою», – запевняє він.

А ось ще зразки наших сучасників, що стали свідомими дауншифтерами. Віктор Сергієнко до 2004 року в Києві працював програмістом у великій фірмі, добре заробляв. Але його почало переслідувати відчуття неминучості економічної кризи, яке мало перейти в кризу цивілізаційну і, стомившись з ним боротися, він вирішив зміцнити підвалини свого життя. Знову ж таки перебрався до села й завів город, сад, кіз, коней.... Як і Стерлігов, веде натуральне господарство й охоче виступає теоретиком такого способу життя.

Банківські працівники Тарас і Олена, будучи здібними економістами, зрозуміли, що кар’єрне зростання – не для них. Переїхали в село на Харківщині й теж завели велике господарство. Маючи в інтернеті сайт, діляться з усіма послідовниками власним досвідом.

А хіба не належить до цього руху героїня нарису, надрукованого в третьому номері «Жінки» Тетяна Потапова?

Таких людей суспільство оцінює неоднозначно: дехто вважає їх невдахами. Але в нашому скаженому світі вони утверджують добровільний вибір між спрямованою на здобування високого суспільного статусу роботою і правом жити, як тобі велить власна душа, що дуже важливо.

Потенційним дауншифтером може бути кожен із нас: більшою чи меншою мірою ми втомлюємося від життєвої гонки до того обрію, куди нічого з надбаного не забереш, та не кожен зважується вийти з перспективної гри, яку нав’язує суспільство, замислитись над відносністю цінностей світу цього.

Людське життя складається з парадоксів. Згідно з сучасною установкою, ми якнайчастіше прагнемо міняти речі в гардеробі, побутову техніку та й взагалі різну машинерію – і водночас платимо великі гроші за антикваріат. Прагнемо досягти якнайвищого становища – і не зчуваємося, як руйнуються наші родинні та дружні стосунки, а власні діти стають для нас чужими людьми, бо в нас хронічно не вистачало часу на зближення з ними.

Ми відчуваємо, що в розмежуванні між бідними й багатими немає справедливості, але не усвідомлюємо, що ця несправедливість тримається на тому, що переважній більшості людей потрібний достатньо просторий дім, але не палац з двадцятьма ванними кімнатами, стабільний добробут, але не можливість необмежено триньккати гроші на втамування примх. Звичайно, маючи мільярдні статки, можна заплатити леді Газі мільйон за епатажність, але що це дасть?

Будь-кому з нас від народження дарована королівська можливість милуватися цим світом – от тільки не всі це усвідомлюють. Тим-то одні прагнуть коштовностей, котрі в лиху для всіх годину знецінюються, а іншим для радості достатньо росинок на траві та веселки після грози. І хто з них щасливіший? Синього птаха щастя не сховаєш навіть у золоту клітку...

Карл Юнг, роздумуючи над тим, чому серед багатих людей психічних розладів чи не більше, ніж серед бідних, дійшов висновку, що дехто з них, за інерцією свого кола над усе ставлячи матеріальні блага, живе не тим життям, до якого призначений природою своєю.

Так, із несправедливістю ми стикаємося повсякчас, але є вища, вже не земного походження, справедливість, і полягає вона в тому, що Царство Боже таки ж усередині нас, і воно доступне кожному, хто його шукає. Але для цього не слід відмовлятися від доброзичливого спілкування з людиною, навіть коли вона є твоїм суперником у кар’єрних змаганнях, від можливості помилуватися равликом, що повзе дорогою, чи здивуватися польоту птаха, від душевної розмови з другом чи власною дитиною. Людині з її коротким віком не потрібно так багато, як це декому здається. Звичайно, можна поставити собі нібито благородну мету нагромадити якомога більше матеріальних благ для своїх нащадків, але чи не доведеться їм розплачуватися за ненатленність пращурів? Так уже в цьому світі було не раз. Кажуть, що гроші дають свободу, але ж вони й поневолюють гарячковим прагненням постійно примножувати капітал.

Цього літа з розмахом у Великій Британії відзначено діамантовий ювілей королеви Єлизавети ІІ. А 86 років тому при своєму народженні вона могла претендувати тільки на титул принцеси: спадкоємцем трону був її дядько Давид. Після батькової смерті він 20 січня 1936 р. справді коронувався під іменем Едуарда VІІІ, але на троні пробув тільки десять місяців, бо закохався в одружену американку Уолліс Сімпсон. Тут не могло допомогти й розлучення, адже англійському монархові як главі англіканської церкви було заборонено одружуватися з розлученою особою. І щоб не принизити Уолліс статусом коханки, він зрікся престолу на користь брата. Найстарша з його дочок і стала офіційною спадкоємницею трону.

Маємо ще один історичний випадок дауншифтерства, чи не так?

А скільки людей конфлікт поміж великими статками й особистим життям вирішували на користь першого? Та чи були вони щасливими? Одвічна проблема Гриця, котрий Марусю Чурай поміняв на багату Вишняківну...

Ми всі неповторні, народжуємося з різною місією, тому й не може бути однакових для всіх цінностей. Хоч би як давило суспільство поняттями про престижність багатства й високого суспільного статусу, треба в собі знайти сили зрозуміти відносність цих цінностей, дослухатися голосу власної душі й відійти на дистанцію від того, чого нібито належить прагнути. Протиотрутою тут може бути Метерлінкове: «Нагромаджуйте прості приводи для щастя» або сковородинська філософія трудного й легкого.

І завершимо наші роздуми старовинною притчею. Женучись за здобиччю під час полювання, падишах не зчувся, як заблукав у пустелі. Знесилившись від спраги й голоду, він врешті натрапив на хижку, в якій жила самотня жінка. Вона напоїла володаря водою, яка виявилася гіркою на смак, й нагодувала зміїним м’ясом. Зворушений падишах запропонував їй стати найпершою дамою при його дворі, не сумніваючись, що жінка зрадіє такому шансу злетіти вгору. Але, подякувавши за добрі наміри, вона мовила:

– Я народилася для волі. Відтак краще й далі питиму гірку воду та їстиму зміїне м'ясо, зате не терпітиму твого деспотизму.

Так, за збільшення маєтності та кар’єрне зростання, які так цінуються в суспільстві, часом доводиться платити відступництвом від моральних цінностей. Але це вже тема іншої розмови.

Наталя ОКОЛІТЕНКО

 

Комментарии:

Останні новини