Мы в соцсетях

Не так уже й часто у нашому житті зустрічаються дивовижні диваки (бо просто диваків чимало). Серед них – Леонід Володимирович Денбновецький. Старший викладач Київського політехнічного інституту, заслужений тренер України, він у свої 72 роки ще тренує на півставки ірпінсько-коцюбинських хлопчиків-регбістів.

 

Чотири рази на тиждень приїжджає з Києва на власній автівці (бо ж треба ще привезти м’ячі й інший інвентар!), отже, напалює бензину на більші гроші, ніж отримує зарплатні. Результат? Другий сезон наші хлопці стають чемпіонами України з регбі!

Тренер Леонід Денбновецький є зіркою у спорті, це під його керівництвом регбійна команда КПІ регулярно виборювала чемпіонати, він очолював і Національну збірну. Та якось на піку своєї кар’єри він ухвалив доленосне рішення: тренуватиме тільки юних і молодь.

 

Через плавання і легку атлетику – в регбі

Із чого все починалося? У дитинстві Леонід займався плаванням. Та на початку дев’ятого класу (у 15 років) його запросили пробігти за школу кілька дистанцій. Сто метрів він подужав за 13,2 с. Після того товариші затягли його в секцію легкої атлетики. Через рік він пробіг стометрівку за 11 с. То вже був пристойний результат, Денбновецький почав виступати за збірну юніорів України.

До речі, як корінний киянин він навчався на Печерську в школі №77 (нині це знаменитий Кловський ліцей). Його класна керівниця Галина Євдокимівна Глущенко згодом стала директором школи, кавалером ордена Леніна, Героєм Соціалістичної Праці, заслуженим учителем СРСР, померла два роки тому в дуже поважному віці, до останнього дня була почесним директором школи, щодня бувала в навчальному закладі, неймовірно багато для нього робила. Така постать, безумовно, мала вплив на вихованців.

Після школи Леонід Денбновецький вступив до Київського політехнічного інституту. Два одногрупники грали в регбі, вони й заманили Льоню спробувати. Гра настільки захопила, що Денбновецький залишився в регбі на все життя. Грав у команді «Динамо» (Київ). Зараз про те, що була така регбійний команда, мало хто знає. Виступали на стадіоні «Динамо», на матчі приходило до 20 тис. глядачів (1965–66 рр.)! Особливий ажіотаж викликали матчі збірної Києва та МАІ (Московського авіаційного інституту).

 

Тренер-переможець

По закінченню КПІ Денбновецький 5 років працював інженером в Інституті кібернетики АН України. Але регбі остаточно «забрало» його до себе. Спочатку він тренував дублюючий склад динамівської команди. А в 1970 р. його запросили тренувати команду Київського політеху. До речі, КПІ був родоначальником регбі в Україні, воно з’явилося у нас у 1962 р.

Через два роки команда стала другим призером чемпіонату України. У 1973-му вибила «Динамо» з чемпіонату СРСР і потрапила в першу лігу. У рік дебюту посіла друге місце, програвши московському «Локомотиву». Звідтоді команда КПІ багато років виступала в першій і вищій лігах чемпіонату СРСР. У 1979 р. грала в фіналі кубка СРСР. Тільки тоді 22 вихованці Денбновецького стали майстрами спорту! (А загалом їх майже 90).

У 1975-77 рр. Денбновецький тренував юнаків. Команда 17-18-річних у 1976 р. стала чемпіоном України і другою в СРСР. Наступного року виграла чемпіонат України і стала третьою в чемпіонаті СРСР. Це при тому, що в Москві вже тоді були дитячо-юнацькі школи, де тренували регбістів, починаючи з 10 років. А Денбновецький набирав сімнадцятирічних першокурсників КПІ, і вони через рік влітку вже грали в чемпіонаті СРСР. Доводилося працювати дуже інтенсивно, студентів треба було закохати в регбі, щоб вони відчули красу гри і віддавалися тренуванням.

З юнацької команди Денбновецького хлопці потрапляли у дорослу команду і відразу «вибивали» звідти гравців, тобто ставали гравцями стартового складу. Отримавши мінімум 16 класних гравців, доросла команда багато років не знала горя.

Та ось Денбновецького запрошують тренувати львівський «Сокіл», команду заводу ім. Леніна (найбільше закрите підприємство в Львівській області). Команда посідала десяте місце в першій лізі. За три сезони (1978–80 рр.) Леонід Володимирович вивів її у вищу лігу чемпіонату СРСР. Та, зрештою, потрібно було вирішувати: або переїжджати до Львова, або повертатися до Києва. Леонід Володимирович вибрав друге, бо в Києві була сім’я, двоє дітей.

З листопада 1980 р. він теж тренує команду КПІ. У 1988-му вона стає чемпіоном України. З 1991 по 1997 р. знову таки виборює абсолютне чемпіонство України. Дендбновецький 2,5 роки є тренером національної збірної України. І ось саме тоді він робить категоричний вибір – працювати лише з молодняком. Набирає в команду студентів КПІ, яка грає в першій лізі чемпіонату України, тричі стає чемпіоном.

 

Чи виникає нині у Леоніда Володимировича бажання лежати на теплому дивані з газетою перед телевізором? «Категорично ні, – каже він. – Я отримую задоволення від роботи. Нагадаю, що після закінчення КПІ я 5 років відпрацював інженером і тільки після цього перейшов на тренерську роботу. Добре, що дружина мене підтримала, я тоді багато втратив у заробітній платі, зате взявся за улюблену справу».

 

Сімейний підряд

До речі, дружина пана Леоніда – Римма Лазарівна знає всю кухню регбі, вона і менеджер, і організатор, і перемовниця, до того ж з комп’ютером – на «ти». Та найголовніше, вона є лікарем для регбістів, має здібності костоправа і масажиста, вправляє спини, м’язи і суглоби. Може знайти спільну мову з будь-якою людиною, незалежно від віку і статі. Леонід Володимирович намагається, щоб дружина з ним їздила на змагання, «бо нам багато років і коли ми розлучаємося, то нам від того недобре».

«Римма 25 років відпрацювала техніком міжміського зв’язку, а потім стала працювати в клубі регбі “Політехнік”, який я створив. Вона допомагала у встановленні міжнародних контактів, вела листування українською мовою, наприклад, з діаспорою в Чикаго, куди ми потім з командою літали.

Мій син Микола грав у регбі, почав тренуватися в 10 років. Був капітаном юніорської збірної України, брав участь у чемпіонаті світу. Майстер спорту, грав у національній збірній України з регбі».

 

То ж яка команда улюблена?

Він і далі тренує студентів в КПІ. Та у березні 2014 р. почав працювати з дітьми в Коцюбинському. Тренувалися два сезони в маленькому шкільному залі. Потім переїхали з тренуваннями в Ірпінь – до спортзалу школи №17, але знову – приміщення невелике плюс холодне взимку, бувало по 6-8 градусів тепла. Але хлопці вже настільки прикипіли до регбі, що практично не пропускали занять. І заслужили право тренуватися влітку на чудовому полі в ДЮСШ, взимку – у великому спортзалі школи №12.

Леонід Володимирович надає великого значення контактам з батьками. На батьківських зборах розповідає про те, що це за гра, як буде тренувати, чого вимагатиме від дітей. Акцентує на успішному навчанні вихованців. У його групі немає двієчників.

Із хлопцями спілкується доволі жорстко, по-чоловічому, без найменшого сюсюкання: «Моє завдання виховати справжніх чоловіків, регбі спонукає до самостійності і взаємовиручки, виховує спочуття ліктя, вміння терпіти біль. Мої колишні гравці на все життя зберігають дружбу, збираються, із задоволенням грають за ветеранську команду. І багато було випадків, коли вони один одному допомагають, коли щось трапляється».

Маючи чемпіонську команду в Ірпені, тренер і надалі готує хлопців тільки до ролі переможців.

 

Які випробування чекають у майбутньому?

«Ми переходимо в іншу вікову категорію, – каже тренер. – Що це означає? Ми починали грати на полі 8 на 8 гравців. Потім грали  10 на 10. Із цього сезону гратимемо на полі 13х13 м. Зі збільшенням розміру поля збільшується обсяг бігової і силової роботи. Вводяться складніші правила. Потрібно вдосконалювати техніку, тактику, ігрове мислення, необхідно цілковито перебудовуватися. З командою я третій сезон, зараз повністю міняю методику підготовки.

Мені дуже хочеться, щоб мої хлопці полюбили регбі на все життя. Багато з моїх теперішніх вихованців дивляться всі міжнародні ігри (зараз Інтернет дозволяє це робити), вони мені розповідають, що бачили цікавого, більше того, пропонують над якимись елементами працювати. А я їх підштовхую до цього, щоб вони спостерігали, думали, щоб не проґавили якийсь цікавий момент або нюанс. Учителю, виховай учня, щоб було у кого вчитися.

Вважаю, що для тренера бути вихователем дуже важливо, не можна односторонньо підходити. Крім вимоги бути фізично сильними, швидкими і спритними, потрібно ще напрацьовувати силу волі, характер. У мене зараз тренуються вже навіть не онуки мої спортивні, а правнуки, наприклад, у збірній юніорів з моїм сином грав його ровесник, тепер його син тренується у мене».

Дивлячись на стиль тренування тренера Леоніда Володимировича Денбновецького, на результати роботи, я піймав себе на думці, що батьки можуть бути не тільки спокійні за своїх синів, а й щасливі, що є людина, яка вигартовує в їхніх дітях мужні характери.

 

***

У цьому сезоні його любі юні ірпінці зіграли 50 ігор, жодної не програли, була одна нічия (судді «допомогли» не виграти). Грали, зокрема, у відбірковому турнірі за потрапляння до фіналу чемпіонату України, у який могло вийти 8 команд. У Київській зоні боролися 6 команд: 4 київські, по одній з Ірпеня та Сміли. Ірпінці виграли 5 ігор, співвідношення очок 400 до 5. Уявляєте?!

Теги:
Автор:
 Володимир КОСКІН
Комментарии:

Останні новини