Мы в соцсетях

Навчаємося без… школи . Чому в Ірпені обирають дистанційне навчання?

Поделиться в Фейсбуке Рассказать Вконтакте Написать в Твиттер
  • 21 грудня 2016
  • 0

Вважається, що фундаментом освіти є школа. Проте останнім часом неріко доводиться чути про те, що батьки відмовляються від щоденного відвідування їхніми дітьми школи і навчають їх удома. Наша редакція вирішила поспілкувтися з такими родинами і розібратися, що ж змушує їх вдаватися до цього, і як такий нестандартний підхід до навчання позначається на розвитку та отриманні освіти їхніх дітей?

Звичайно, всім нам хочеться виховати дітей всебічно, а для цього їх треба долучати до музики, танців, спорту, малювання... Але спробуй-но дітей спочатку відвести в школу, а потім одну – на музику, другого – на футбол. А якщо потрібна якась мистецька установа в Києві? Тоді батькам взагалі доведеться елементарно розриватися. Як бути?

У родині ірпінців Цимбалів росте троє дітей. Мама Вікторія – філолог, редактор, тато Петро – оператор-документаліст, ще й столяр.

На тверду думку пані Вікторії, нинішня звичайна школа – це майже гарантовано більші проблеми, ніж без неї. Бо перевантаження класів, нестача підручників, роздаткового матеріалу, спортзалу… І далеко не завжди – здорове дитяче товариство. І шанси на згуртованість батьків щодо цілей і методів школярства – вони теж мізерні.

«Моє особисте школярування було передусім натхненним, і це – подарунок долі, Божа ласка. Бо перша школа була пересічна, а друга – експериментальна, але не за всі гроші світу. Тож я на собі зазнала радощі творчого підходу в навчанні, насолоду від мозкових штурмів тощо. Відтак і дітям своїм бажала не меншого, не гіршого», – зауважує пані Вікторія.

Думки про альтернативну освіту у неї вирували ще до першого класу найстаршої дочки. Та вони здавалися надто сміливими, надто невтілюваними для конкретних обставин життя сім’ї. Так, у старшої проминула початкова школа, а середня дитина, тобто син, тим часом приєднався до сестри в лавах школярів.

Дійсність змушувала обмірковувати альтернативу у більш прикладний спосіб. Не «якою має бути школа моєї мрії?», а «як вижити і не занапастити пізнавальний ентузіазм дітей?».

Останньою краплею стало переведення сина на другу зміну у зв’язку з перевантаженням шкіл. Такий графік трощив і без того складну логістику родини.

Діти в родині Цимбалів – скрипалі. І так сталося, що вони були змушені перейти в київську музичну школу. Там їм дісталися чудові викладачі, причому з усіх дисциплін, не лише з фаху. Там їх захотіли вчити композиції, там вони знайшли нових друзів, там вони почали отримувати вкрай важливий досвід плідної колективної роботи – у великому ансамблі скрипалів. Тож попередні два навчальні роки пройшли в суворому режимі. Школа – 5 днів на тиждень, музична школа – теж 5, але із зсувом на суботу. У Київ мали їхати громадським транспортом одразу після уроків. Уроки робити – кожної вільної хвилини. Як мама і тато – свою роботу. Тобто в усі ці виїзди мама з дітьми мали вигляд «віслючків» з вантажем: шкільні рюкзаки, скрипки, запас їжі, ноутбук і робочі папери… Раніше сьомої вечора не поверталися. Був день, коли додому діставалися після дев’ятої. А там чекала найменша дитинка...

То навіщо та музшкола і чи нормальна освіта не важливіша? Ось що каже пані Вікторія: «Мої діти – не музичні генії. Вони обдаровані, так. Чи “ліпимо” ми з них музикантів? Ні. Але цей досвід, досвід реальної праці, досвід колективної роботи на зрозумілий їм, дітям результат – ось що я вважаю важливим. І для майбутнього дорослого життя також. А конкретні шкільні варіанти, з багатьох, переважно системних причин дають моїм конкретним дітям ілюзію, видимість конструктивної діяльності. І оскільки змалечку я спонукала дітей до усвідомленого буття – і дочка, і син бачать цю мару. А відтак – беззмістовність багато чого в рамках конкретної школи. До того ж вони обидвоє досить чутливі, тонкі натури, і тиск “зграї” (емоційний, поведінковий, та просто гамір, зрештою) не сприяють засвоєнню знань і навичок у межах конкретної дисципліни.

Я хочу для своїх дітей цілісності й усвідомленості, якісних комунікативних навичок, а це все важко формується в закладі з флером тоталітарного державного минулого.

Я бачу, що той стрес, у якому живе наше суспільство, позначається на всіх, і також спостерігаю, що моїх дітей це не гартує, а ламає».

 

Отож було зроблено висновки, що гартувати їх варто де-інде. Без надмірних стресів. Є дуже цікаві дослідження, що стосуються розвитку людського мозку, дозрівання різних його відділів, і пріоритетності надзадач. То з’ясовано, що поки дитина (свідомо чи підсвідомо) не почувається у безпеці, її мозок скеровує ресурси на «виживання», а не на таку «зайву» розкіш, як навчання.

Організаційно родині допомагає Інтернет, запаси книжок, принтер, дідусі і бабусі. Мама Вікторія, що грає головну партію, свідомо вирішила не відтворювати буквально шкільний процес вдома, балансує між офіційною звітністю і певними натяками на академічність й етапом «розшкільнення», який зараз проходять її діти (це дуже цікавий феномен і фахівці з альтернативної освіти присвятили йому свою наукову увагу).

 

Отже, що таке дистанційне навчання?

Дітей переведено до державної школи, яка приймає учнів на дистанційну форму навчання. Рекомендації вчителів, як і контрольні завдання викладено в Інтернеті. Контрольні треба надсилати раз на семестр у паперовому вигляді на адресу школи. Усні завдання – транслювати вчителям через месенджер або викладати відео в той же Інтернет.

Зараз обрано такий підхід: діти читають-дивляться все, що їх цікавить (а це і чимало науково-популярної літератури та програм). В опануванні предметів мають можливість зануритися в один, а решту «підчитувати» тим часом. Деякі контрольні діти пишуть легко, не потребуючи ніяких додаткових розборів, а деякі – змушують заглибитися не в один підручник. У цьому семестрі активно допомагає одна з бабусь (киянка), у минулому науковець, яка в останні роки допомагала з меншою дитиною, поки мама возила старших до музичної школи. І зараз вона то приїздить в Ірпінь, то старші діти їдуть до неї на гостину, пов’язану з розкладом у музичній школі (є дні, коли ночівля в Києві дуже економить дитячий час і сили).

 

Що родина виграє і що програє?

Батьки виграють час і здоров’я своїх дітей.

Час – бо їм і під час навчання у звичайній школі була потрібна батьківська допомога: пояснити тему, пояснити застосування знань, виконати проект, надихнути зробити завдання від неприємного вчителя або з нецікавої теми. Окрема «пісня» – прояви забудькуватості: «Ой, нам на завтра треба…» – раптом згадує дитина. І це о дев’ятій, після повернення з Києва, коли всім треба трохи довчитися, зібратися на наступний день, поїсти, поспілкуватися, повмиватися і повлягатися спати. А батькам поробити робочі справи, попоратися по господарству.

Та в підсумку виграється можливість для родинного спілкування. Виграються час і сили для цікавих дітям альтернативних освітніх проектів, короткотермінових, як от дитяча письменницька школа, «Дитячі географії», «Арт-детективи». Вони теж відбуваються в Києві.

І здоров’я не занедбане. У школі ж були постійні стреси від гонитви за вислизаючим крізь пальці часом, стреси від диких вихваток однокласників, від неуважності вчителів, від постійних втручань в особистий простір.

А як же соціалізація?

Пані Вікторія зізнається, що бабусі й дідусі страшенно переживали про соціалізацію як про головну втрату за «домашнього навчання». Але де ту якісну соціалізацію взяти у пересічній школі? То радше щасливий виняток, аніж реальність. А на закиди, мовляв, так і в дорослому житті різні люди траплятимуться, вона відповідає, що в доросле життя приходять дорослі люди, і бажано, щоб вони були не лише здоровими фізично, але ще й психологічно, емоційно, соціально, і зрілими також. А звідки те усебічне здоров’я візьметься, як не зі щасливого і нерозсмиканого зростання?

 

Хто навчає?

Чи означає дистанційне навчання, що вдома з’являється в особі мами чи батька вчитель, який мусить проходити з дітьми весь навчальний матеріал, принаймні контролювати його засвоєння? «І так, і ні, – міркує мама трьох дітей. – Мої діти завжди були у сфері моїх інтересів. Певною мірою ми з чоловіком завжди були вчителями для них. Тож змістовно не змінилося нічого. Просто нарешті стала правдивою вся ця ситуація. Поясню. Колись я думала, що обравши альтернативну освіту для дітей, можу програти в насиченні їх знаннями і у часі на власну роботу. Але подивилася правді в очі: я не мала і не маю підстав перекладати відповідальність за знання, їх обсяг і якість, навички і вміння на школу. Моїх податків як громадянина явно не вистачає, щоб із них держава забезпечувала якісний шкільний процес, а я розраховувала і вимагала. На приватну школу я не заробляю. Мої діти через сукупність причин проводили шкільний час неефективно настільки, що навіть якийсь мій авральний робочий режим, коли вони скількись днів не сідають за столи до уроків – не міняє нічого на гірше. Так, вони буквально і очевидно не навчаються. Та нарешті вони не змушені імітувати нерідко беззмістовну діяльність. Не змушені брехати. Нарешті вони роблять необхідне і в справді необхідному обсязі».

 

Як підтримати «вогонь бажання» вчитися?

У школі «вогонь бажання» регулярно гасили, зауважує мама – прибічниця дистанційного навчання. І саме у стаціонарний шкільний період було важко надихати дітей – це забирало набагато більше сил, аніж зараз. І та ж шкільна «обязаловка» була просто вбивчою для сил та ентузіазму, якщо виконувати її по-чесному. На дистанційному навчанні обсяги подібного на порядок «притомніші». Діти ж із власного досвіду знають, що деякі речі треба робити, «бо треба». Мама вибрала шлях правди, тому щоразу при зіткненні з такою необхідністю відверто дітям каже: «Так, це якась дивна вимога, обґрунтувати її надметою неможливо. Але це – найпростіший спосіб перейти до наступного рівня гри. Ти можеш зробити абияк – ніби й просунешся далі, але матимеш беззмістовно витрачений час. А можеш вкласти свою увагу і відточити додаткові навики…»

Це стосовно якихось неприємних обов’язковостей. «А загалом – усе для мене просто, – стверджує еспериментаторка. – Я люблю вчитися. Дипломне дослідження я писала, коли мої старші були немовлятами і вимушеними учасниками. І цей процес мого навчання в тій чи іншій формі є безперервним. Це заразливо. За дітьми пильнувала, щоб не розлінуватися і відгукуватися на їхню зацікавленість, щоб у повсякденному житті поміж усім підкидати задачки для їхніх мізків. І в гугл відправляла – знайти, наприклад, рецепт помадки для торта, бо я “загубила” і “не встигаю знайти”, то вони прибігали перепитати, на які інгредієнти їм розраховувати».

 

Чи багато є таких сімей?

Виявляється, багато. Є спільноти в соцмережах. Хтось знаходить змогу згуртуватися з однодумцями і влаштувати міні-осередок для дітей, не здобуваючи офіційний статус школи, – там усі діти записані на дистанційне навчання в держустанови на розсуд батьків.

До речі, диплом про освіту звичайнісінький. Чи зміниться щось (в усіх сенсах) – покаже час.

 

Спілкувався Володимир КОСКІН

 

Від редакції:

Ми висвітлили досвід лише однієї ірпінської родини, однак ця явно дискусійна і неоднозначна тема явно потребує ширшого висвітлення, що ми й будемо робити на сторінках нашої газети. Водночас запрошуємо Вас, дорогі читачі, до діалогу. Пишіть нам про свій досвід, власні міркування з приводу альтернативних форм навчання і про ті загальноосвітні проблеми, які позначаються на навчальному процесі Вашої дитини, на які варто звернути увагу суспільства.

 

 

 

Комментарии:

Останні новини