Мы в соцсетях

 Хрещатик, Київ. Наші дні. Фото автора

Київ… Щоразу, коли доводиться бувати в цьому історичному місті, матері слов’янства, серцевині нашої держави, у місті моїх дитячих мрій, студентської юності, мого кохання, місті, де народилися мої діти, я намагаюся якомога швидше звідти вибратися, щоб потім колись знову приїхати сюди лише у ситуації крайньої необхідності.

Після кожної поїздки доводиться відновлюватися, ніби не пару десятків кілометрів подолала в маршрутці, а  кілька сотень на іржавому «ПАЗику».

Можливо, якби я приїздила сюди на сучасному позашляховику із клімат-контролем, який може однаково легко їхати що гірським бездоріжжям, що міською розбитою дорогою, і відразу потрапляла б у якийсь дорогий ресторан, фешенебельний офіс чи нові апартаменти, де мене б зустрічали бездоганно ввічливі й на все готові офіціанти чи швейцари, то в мені б зовсім по-іншому звучало це легендарне слово – «Київ», а якщо так, по-народному, то перше, що доводиться вдихати, ступивши на землю граду столичного, – це їдкий сморід сечі, якою безпросвітно просякнутий перон приміського залізничного сполучення, підземні переходи або хаос брудних, занехаяних МАФів Академмістечка.

Мені болить Київ…

Мені не хочеться бачити те, що, на жаль, не бачити неможливо.

Сьогодні Київ – це гори сміття. Це залишені одноразові стаканчики, пляшки, упаковки з-під чіпсів на лавці серед Хрещатика. Це великий картонний ящик замість урни на пероні, звідки йдуть електрички у передмістя.

Це бита-перебита бруківка на Майдані Незалежності, яка в дощ бризкає на ноги багнюкою.

Це вигоріла і нескошена трава.

Це небезпечні покручі хворих старезних тополь, обсаджені омелою.

Це повна відсутність дерев там, де без них чманієш на розпеченому асфальті.

Це безкінечні потоки людей, машин, затори, черги.

Це відсутність вказівників вулиць і номерів будинків.

Це понаставлені на дитячих майданчиках і серед тротуарів автівки, які треба обходити проїжджою частиною дороги.

Це біл-борди «Київ – місто квітів» над пустирями, де хіба що стирчить сухостій пирію та амброзії.

Це замість скверу – сучасні багатоповерхівки в історичному центрі міста, проти яких марно виходили із протестами небайдужі кияни.

Це обшарпані «хрущівки», безхозні двори.

Це продаж чого душі заманеться де заманеться ким заманеться.

Це важкий дух шаурми із замизканих кіосків, до яких страшно підійти, не те, що купувати там щось.

Це криві роздовбані «біотуалети» в метрі від того місця, де запікається шаурма і в півметра від того, де продається на розлив пиво та виставлені на розпродаж труси, де просто сидячи на бордюрах, палять свої нещадні цигарки сині запухлі люди...

І – сморід, сморід, сморід над усім цим містом із його віковою історією, легендами і переказами, над його культурою і її діячами, над його скарбами нетлінними…

Хіба може все це не боліти?

Добре, що Ірпінь пішов іншою дорогою, обрав собі іншу долю, адже не так давно він мало чим відрізнявся від Києва, хоч і сьогодні про цю ганьбу уперто нагадує підземка під залізницею, та вулички, до яких ще не добралися наші невтомні  комунальники… Однак те, що ми сьогодні бачимо в Ірпені, упевнено свідчить про одне: «Усе можливо! Варто почати!» Хоча б тому, що це вигідно.

Чим більше спостерігаю за деякими явищами життя, тим більше переконуюсь: краса «підтягує» добробут і багатство, а запущеність тільки поглиблює бідність і злидні. Для прикладу візьміть хоча б те, що лежить на поверхні: два продуктових магазини поруч. Ціни та асортимент приблизно однакові. Однак люди йдуть туди, де охайніше, новіше, гарніше, де ввічливі і доброзичливі продавці. Там і залишають свої гроші. У тому магазині й справи йдуть добре.  

Києве мій!.. Звідки ти набрався усіх цих провінційних звичок і манер? Де твої квіти і фонтани? Де буйна зелень і благодатна тінь твоїх каштанів? Де твої вмиті ранкові вулиці? Де твій простір і розмах? Де твоя столична вишуканість і вимогливість стилю? Де харизма твоєї архітектури? Де філігранність твоєї високої культури? Де твої найкращі сини і доньки – по яких закордонах на заробітках? Який камертон ти задаєш усім містам своєї країни? На що пропонуєш рівнятися? Що з усім цим робити?

Соромно мені за тебе, ой, як соромно…

Юлія БЕРЕЖКО-КАМІНСЬКА

  

 

Комментарии:

Останні новини