Мы в соцсетях

Нещасна Маруся!

Все в неї якось не так… Все вона чомусь нещаслива – то одного бракує, то іншого, то те не виходить, то ще щось. Тяжко їй живеться: дешевенький старий телефон, одежина така собі – вже яку зиму поспіль не збере гроші на натуральну дублянку. Пора б уже у свої 40 років і власним автомобілем розжитися, та все ніяк – то дітей одягти-взути, то в будинку котелзамінити, ремонт зробити, вікна нові вставити. А тут ще й гривня обвалилася, і на роботі зарплату не піднімають. Жити сил немає! І начальник не такий, і робота виснажлива, і політики брехуни, і світ котиться під три чорти. Впала Маруся на дно депресії, все, що збирала на дублянку, потихеньку в бакалійний відділ продуктового магазину віднесла, сина щотижня посилає здавати порожню склотару…

Записали друзі Марусю до психолога – на всілякі групові тренінги, індивідуальні заняття, надарували з десяток розумних книжок – як позитивно мислити, де знайти сенс життя. А Маруся однаково невтішна. Сенс життя на одному з занять ніби знайшла, відчула, та через день десь загубила – і стало їй геть погано.

Однак без дива таки не обійшлося!

Чоловік приніс додому записи нових документальних фільмів про нашу Землю, моря-океани, космос, інші народи… Робили справжні профі, ВВС, на найновішій апаратурі. Спустилися на дно Маріанської западини, побували в потаємних куточках Арктики, показали, як виживають кальмари, каракатиці та креветки, жучки-павучки, мушки й мошки  всі інші потрошки.

І як виживають люди – також. Як вони на життя заробляють. Де живуть. Що їдять. На чому сплять. Які надії плекають. Як ногами чистять зуби і пишуть ними листи, бо рук не мають. Як пояснюють, що таке небо, котрого ніколи в житті не бачили – бо сліпі. Як танцюють, прикуті до інвалідних візочків…

А ще у фільмах було, який безмір Всесвіту над усім цим! Незрозумілий,неосяжний. Наповнений якимось своїм життям, ще зовсім не відкритим людьми.

Заворожили ці фільми Марусю. І не те, що раніше вона цього не знала, просто за якісь кілька днів перед нею ніби наново відкрилися інші – «паралельні» – світи, про які вона мало коли думала взагалі.

Усе, усе наповнене життям. І виживанням. І боротьбою. І небезпекою. І неперевершеною красою і продуманістю! І довершеністю! І смислом! Усе розвивається, змінюється, стає сильнішим і мудрішим або – зникає.

Комусь не вистачає кращого телефону, автомобіля, а хтось працює за їжу й не має над головою бодай якогось даху...

Хтось нарікає на дощик серед літа, а хтось збирає кілька крапель води у пісках розпеченої пустелі.

Якось так сталося, що ці фільми, які Маруся, несподівано для себе передивилася «залпом», один за другим, за кілька днів, краще за усі душевні розмови з друзями, краще за усі тренінги і поради психологів дали їй зрозуміти, що невдоволення життям – звичайна невдячність за те, що є, що маєш.

Якось так сталося, що ці фільми, які Маруся несподівано для себе передивилася «залпом», краще за всі душевні розмови з друзями, за всі тренінги й поради психологів дали їй зрозуміти, що невдоволення життям – звичайна невдячність за те, що маєш.

Бо навіть якщо немає що покласти на хліб, але маєш чим його тримати, стоїш на двох ногах і в тебе ясний розум – ти вже багач.

Бо життя – не відпустка на курорті, де «все включено», та ще й хтось це все оплатив. Життя – неповторний візерунок щоденної праці, розвитку й боротьби. І знайти в усьому, що маєш, позитивне – це вже мудрість. А вважати, що всі тобі щось винні, і ти якась особлива – це значить бути вузьколобою і недалекою. І коли це розумієш – стає соромно.

Про це й «нашепотіли» Марусі рибки, павучки, убогі туземці, люди з інвалідністю, непривітні чужі планети…  Як і дивовижність та унікальність маленької блакитної планети, на якій випало щастя ЖИТИ нашій героїні…

І попустило жіночку. І посміхнулася вона собі та іншим. І з начальником спільну мову знайшла, і в роботі побачила небачений раніше сенс, і щастя віднайшлося не в новій моделі телефону… Бо для відчуття щастя, як виявилося, є стільки всього іншого: і родина, і друзі, і дах над головою, і сонце над цим дахом, і хліб, і до хліба, і навіть можливість просто натиснути на кнопку пральної машини, щоб вона все сама далі зробила…

Втім – нічого нового!

Як і більшість усього в нашому житті.

Просто найважче дається те, що… найпростіше. Як і ті кілька наймудріших слів, які вже понад 2000 років майже безрезультатно намагаємося втілити у житті. Так, я про ближнього, якого любити треба, як самого себе. І якому теж треба бути вдячним.

Юлія БЕРЕЖКО-КАМІНСЬКА

 

 

 

Комментарии:

Останні новини