Мы в соцсетях

Ще трішки – і йому було б 80. Чудовий привід для того, щоб зустрітися, поспілкуватися, почути із перших вуст про те, про що міг розповісти тільки він. І звідки у нас, молодих, така самовпевненість  – встигнеться, зможеться?..

А от і не встиглося.

«Це – людина-легенда! Ви навіть не уявляєте, скільки всього він устиг за життя зробити! І цього не можна забувати! А забули…», – гірко і втомлено промовив Гаррі Мартін,  колишній міський голова Ірпеня, зателефонувавши мені ввечері кілька днів тому, коли Почесного громадянина Ірпеня Анатолія Повзика поховали.

Були у нас плани відвідати Анатолія Івановича, з перших вуст розпитати про подробиці його багатогранного, як відшліфований камінь, життя. Однак правду кажуть, що відкладене на потім, часто так і залишається нереалізованим.

Анатолій Повзик народився 31 липня 1938 року в Миргороді. У 5 років залишився без батька, який загинув на фронті. Рано пізнав, що таке важка праця. Закінчивши Миргородський керамічний  технікум (1957), став начальником цегельного цеху Фрунзенського райпромкомбінату. Після служби в армії кілька років (1960–1963) працював на Бучанському склотарному заводі – скловаром, майстром, начальником цеху.

Друзі та колеги називають Анатолія Повзика «господарем гранітної гори». В Україні він був одним із найкращих фахівців з обробки каменю. Брав участь у спорудженні пам'ятників княгині Ользі, Андрію Первозванному, Кирилу і Мефодію, в реконструкції Хрещатика і Майдану Незалежності, Успенського й Михайлівського Золотоверхого соборів, Палацу «Україна» і залізничного вокзалу, Головпоштамту і Українського дому, Національної філармонії, Маріїнського палацу, НСК «Олімпійський», терміналу Д аеропорту «Бориспіль»...

Анатолій Іванович був знайомий із Леонідом Брежнєвим і Святославом Федоровим, Расулом Гамзатовим і Володимиром Щербицьким, спілкувався з Раїсою Горбачовою, Едуардом Шеварднадзе, Валентиною Терешковою…

Він був президентом національного консорціуму «Камінь України», який об’єднує 50 підприємств, що мають відношення до переробки каменю.

Очолював Асоціацію випускників КПІ.

Кандидат технічних наук, дійсний член Академії будівництва України, член-кореспондент Академії гірничих наук України, заслужений будівельник.

Досягнення А. Повзика в науці засвідчено 28 науковими авторськими свідоцтвами і патентами. Його винаходи мають велику економічну ефективність, а їхній автор ще за радянських часів був удостоєний звання «Заслужений винахідник СРСР».

Почесний громадянин не лише Ірпеня, а й Коцюбинського, член виконкому Коцюбинської селищної ради. Неодноразово обирався депутатом Ірпінської міської та Київської обласної рад.  

Нагороджений орденами «Знак пошани», «Ярослава Мудрого» IV та V ступенів, «За розбудову України» ім. Михайла Грушевського IV ступеня, лауреат загальнонаціонального конкурсу «Вища проба». Має велику кількість дипломів, міжнародних сертифікатів та нагород. Удостоєний церковних орденів Святого Архістратига Михаїла, Володимира Великого, Миколи Чудотворця. За створення в Києві пам’ятника грузину-подвижнику Шота Руставелі удостоєний вищої нагороди Грузії – «Ордену честі».

Три роки тому його обрали членом ревізійної комісії Торгово-промислової палати України.

Успішна кар’єра директора заводу-велетня та бурхливе суспільне життя не стали на заваді особистому життю Анатолія Івановича. Він одружений, має двох синів – Олега та Ігоря, онуків.

Анатолій Іванович говорив: «Усвідомлення того, що багато чого зі створеного мною служитиме людям протягом століть, – це і є щастя».

Ось такі люди часом живуть зовсім поруч із нами.

«Знаєте, що мені дуже болить? Те, як швидко люди забувають те і тих, хто був до них. Тих, хто не просто ходив цими ж вулицями, а творив Історію. Як Анатолій Повзик», – додав Гаррі Геральдович.

Втім, цікаво, що довговічніше – камінь чи людська пам’ять?

 

Комментарии:

Останні новини