Мы в соцсетях

Поезія весни і кохання (Юлія Бережко-Камінська)

Поделиться в Фейсбуке Рассказать Вконтакте Написать в Твиттер
  • 08 березня
  • 0


***
Ще світ що сон – прозорий і оголений,
Ще вітер свій неспокій не збагнув. 
Стоять дерева тихі, мов намолені,
Поволі проступаючи в весну. 

Поволі розганяючи пробуджену
Потребу цвіту і жагу плодів. 
Стоять отерплі, безшелесні, душами
Угрузлі в твердь коріння і віків. 

І тільки – ліній ледь вловима готика,
Легких, як розчерк на семи вітрах...
Стоять дерева у бруньках і котиках,
У променях, у мріях, у птахах,

У неба прохолодній невагомості,
На пограниччі невимовних слів...
Пульсуючу на рівні підсвідомості
Деревам хтось весну нашепотів.

***

В передчутті тебе, і моря, і весни…
Тебе – як моря.
І весни – як моря…
Коли півсвіту ще дрімотно снить
Й у сутінках погойдуються зорі.

 
Коли принишклий берег – він нічий,
І море диха глибоко й протяжно,
В смиренній тиші, в чистоті нічній
Вже зовсім не тривожно і не страшно.

 
І вгадуються контури життя,
І ніч густа вже не розлита в’язко,
І в нас на двох – одне серцебиття,
Одна на двох невигадана казка.

 
Нехай нам час накине кілька днів – 
Якихось днів із вічності терпкої,
Щоб море тихо дихало в мені
І тамувало подих за тобою.

****

Весна міняє биті вітражі,

Де протяги сплітаються колючі...

Навряд чи хтось колись із нас озвучить,

Як віджилося у зимі чужій.

 

Як вітер заповзав у димохід,

Що битий пес і вив на місяць повний,

Як зачерпали небо в ополоник

Й на сніг ронили цілий небозвід!

 

Як стигнув чай і вечір не встигав

Нам показати зріле надвечір'я,

Як розпускались небеса на пір'я,

Вкриваючи отерплу тишу трав.

 

Про що мовчали, як вогонь стеріг

Тепло і світло в нашім пограниччі,

І осявав утомлені обличчя,

І проводжав покірно на нічліг.

 

Як вовна набиралася тепла,

Як дихали заломлені сузір'я...

Весна не зна...

Весна нам не повірить,

Ступаючи по гострих скалках скла.


 

***

Мій сад ще не родив. У нім ще не знаходять

Ні прихистку птахи, ні тіні подорожні,

У нім ще не живуть переспіви мелодій,

Його іще вітри мінливі не тривожать.

 

Пухкі сніги його гілля не оповили,

І не здригався він од пізньої негоди,

Але гудуть віки в його тоненьких жилах,

Мій сад лише цвіте, а час прийде – то вродить!

 

Рости, рости, комусь відрадою ти будеш,

І цвіту, і плодів твоїм деревам – рясно,

Чи доля краща є, аніж служити людям,

Наповнювати світ корисним і прекрасним?

 

Втомившись від пустель, безпуття і безпліддя,

Коли вітри січуть колючими пісками,

Жада земля садів на всі тисячоліття,

Жада земля добра родючого між нами.

 

Ростіть, нові сади! І твій, і мій, і ваші!

Не бійтеся, що нас не знатимуть, як звати,

Бо долі не знайти на всій планеті кращої,

Ніж бути серед тих, хто дав початок саду.


 

*** 
Підземні ріки неба прагнуть теж.
І я без нього задихнутись можу.
Так риба б'ється в крижаний манеж,
Так туга сходить – до густого дрожу.

 
Так слово в серці зрощене гуде
І рве нутро неприйняте кохання...
Ріка шукає неба, тож знайде!
Розмиє глину і розтрощить камінь!

 
Ріка про силу відає свою –
Нехай у надрах до пори сокриту,
Та в ній найперші хвилі виграють,
Неначе вже на дотик знають вітер.

 
І хай я – ніжна, тиха і м'яка,
І не зіграє на мені погода,
Та пам'ятай, що я – завжди ріка

Й немає дна моїм підземним водам.

***

Так вміє тільки жінка і земля
Прийняти, увібрати, пропустити...
Пішло твоє у корені ім'я –
Незвичне слово зі звичайних літер.

 
Гаряча думка проросла увись,
Тендітні стебла витяглися ніжно.
Усі твої печалі прийнялись!
Всі радості у цвіт пішли розкішний!

 
І я тепер – як вишня навесні,
І зав'язі під сонцем твоїм – рясно.
О, як квітнево-солодко мені!
О, як усе це, Господи, невчасно!

 

***

Накрий мене вовною ночі, згорни

Клубочком у сни тонкоткані.

Сотається дощ у підніжжі весни,

У шовк непроглядний вбраний.

 

Нагойдує потяг міжряддя доріг,

І слів розлилось між рядками.

Накрий мої плечі, щоб ранок не зміг

Торкатися холодом пряним.

 

Щоб тиша у сни проступала м'яка,

Що протяги зимні не стягне.

Щоб ранком до тебе верталась така,

Яку випиваєш і спраглий!


 


***
Як пахне цвіт і персиків, і вишень...
Уся моя земля у цім цвіту!
А що нам треба? 
Нам би тільки вижити,
Не обірватись різко на льоту. 

 
Не перестати йти, куди ідеться –
Одна вершина – і уся в стежках!
А що нам треба?
Багатіти серцем
І не скудніти в лагідних словах. 

 
Щоб проростали мрії обережні,
Які душа в собі не утаїть...
Цвітуть крізь відчай яблуні й черешні,
Мов у думки вслухаючись мої. 

 

***

Тільки любов по собі залишить найдовшу пам'ять, –

Царства підуть і кануть – у пил і камінь,

Вигорять війни, замовкнуть вуста лукаві,

Втомиться вітер, і сонце не вийде навіть…

 

Тільки любов допоможе тебе впізнати,

Де б ти не був і чого б на шляху не пізнав ти,

Скільки віків не тривала б розлука наша.

Тільки любов за усе на цім світі старша.

 

Думка в любові – кожна благословенна.

Рідний! Радій – зі мною, або без мене,

Тільки неси світами неопалиму…

Я буду поруч. Зримо або незримо.

 

Знає душа: у любові – планети зрушить.

Сонце палке над нами, а в нас – ще дужче.

Ранок прекрасний у пісні всього живого…

Пам'ять про тебе мої збережуть дороги.

 

 

Комментарии:

Останні новини