Мы в соцсетях

Завжди, коли доводиться спостерігати, як ранками в негоду комунальники розчищають сніг і довбуть товсту кригу, аби нам, перехожим, було зручніше і безпечніше йти, мимоволі хочеться зупинитися й подякувати. І завжди, коли це роблю, у відповідь чую скромне «та нема за що…» І, попри вітер і мороз, комунальники знову повертаються до роботи – завжди малопомітні, розпашілі від свого заняття, не дуже звичні до доброго слова перехожих…

Зима ніяк не закінчується, а тільки навпаки, здається, набирає обертів і надолужує своє за теплий грудень і малосніжний січень. А люди несуть свою службу. У час, коли навіть із дому не хочеться виходити, листоноші, важко бредучи заметами, розносять кореспонденцію. На пероні переминається з ноги на ногу змерзлий працівник «Укрзалізниці». «Ще довго?» – запитую. – «Та цілу ніч…» – «Сподіваюся, у Вашій комірці відігрітися можна?» – «Та сифонить так, що не знаєш, де сховатися».

У ніч летять вантажівки з продуктами, різними товарами, везуть свіжий номер нашої газети… «Коли розгуляється завірюха – завжди є ризик десь серед полів застрягнути. І може бути геть не солодко…», – хитає головою знайомий далекобійник.

У негоду непереливки й електрикам: тільки за одну – останню – ніч зими в Україні знеструмило майже сотню населених пунктів. Були в ці холодні дні аварії і в Ірпені. Як би пізно на вулиці не було, як би не мело, хтось вирушає в холод і темряву виконувати свою роботу: відшукує місце аварії, видряпується на електроопори, лагодить…

Але в будь-яку негоду зігріває думка про те, що і після цього важкого робочого дня ти повернешся в теплий дім, де тебе люблять і чекають, де до тебе ставляться з теплом і турботою.

А коли не чекають?.. А коли вдома не набагато тепліше, аніж на вулиці?

У розпал лютування морозів у центрі Ірпеня зустрічаю бабцю в легкій куртці. Зупинила, просить перевести через дорогу: «Тут десь яма, я погано бачу, тож боляче впала. Допоможіть перейти дорогу». Впізнаю в ній саме ту 80-річну жінку, про яку нещодавно, в одному з попередніх номерів, писала у своїй колонці. Жіночка поступилася житлом дітям-внукам, а сама перебралася жити в сарай без зручностей. До нас у редакцію приходила розповісти про свою долю, про те, що тепер її на поріг не пускають, а щоб поїсти гарячого, вона їздить у Київ, де годують малозабезпечених пенсіонерів.

«Як поживаєте? У Вас вдома тепло?» – «Та не дуже. Вода в кімнаті замерзла. Я ось переживаю за свої краплі для очей. Тримаю вночі при собі в кишені, щоб не замерзли, а зараз пішла і забула їх удома… Точно замерзнуть». – «А як же Ви живете в такому холоді? Як спите?» – «Отак, як оце вдягнута, так і лягаю. Ковдру натягну зверху…»

Що може врятувати людину від холодних сердець найближчих людей? Хто зарадить? Хто візьме опіку над тисячами таких літніх людей – занедбаних, непотрібних власним дітям і онукам? «Немає зараз такої служби, – кажуть мені в одній місцевій установі, яка опікується неблагополучними людьми. – Діти ж є у цієї бабці! Опікуватися нею їхній прямий обов’язок».

І як тут не згадати історію про одного єврея, власника відомої в Німеччині пекарні, яку днями дізналася від свого колеги. «Знаєте, чому я сьогодні живий? – запитав якось цей чоловік. – Я був ще підлітком, коли нацисти в Німеччині безжально вбивали євреїв. Нас, сотні людей, відвезли поїздом в Аушвіц і залишили на кілька днів у вагонах без їжі, без ліжок, а значить – без можливості якось зігрітися. Йшов сніг. Холодний вітер морозив нам щоки.

Тієї ночі був смертельний холод. Кров зупинялася в жилах. Поруч зі мною опинився літній єврей, якого любили в моєму місті. Він весь тремтів і виглядав жахливо. Я охопив його руками, щоб зігріти. Обійняв міцно, щоб віддати трохи тепла. Розтер йому руки, ноги, обличчя, шию. Я благав його залишитися в живих, підбадьорював. Так усю ніч зігрівав цю людину, хоча сам був утомлений і замерзлий. Пальці задубіли, але я не переставав масажувати тіло цього старого.

Так минуло багато годин. Нарешті настав ранок, блиснуло сонце. Я озирнувся навколо себе, щоб побачити інших людей. І з жахом усвідомив, що це вже були замерзлі трупи.  Морозна ніч убила всіх. Вижили тільки двоє людей: старий і я. Старий тому, що я не давав йому замерзнути, а я вижив, бо зігрівав його». 

І мудрий чоловік дає пораду іншим – своєрідну формулу виживання: «Коли ти зігріваєш серце іншого, тоді й ти зігрієшся. Коли підтримуєш, зміцнюєш і надихаєш інших, тоді й сам отримуєш підтримку, зміцнення і наснагу у своєму житті».

Тому холоди не страшні. Вони через деякий час поступляться весняному теплу. А от чим розтопити кригу, яка скувала серця? І коли буде весна у багатьох і багатьох закрижанілих душах?..

Комментарии:

Останні новини