Мы в соцсетях

19 лютого розпочинається головний православний піст, який іменують Великим. Це час посиленої молитви, глибокого покаяння і напруженої боротьби з гріховними пристрастями. Засобом, який допомагає християнину на цьому шляху, є обмеження в їжі. Піст складається з Великої Чотиридесятниці (перші шість тижнів) і Страсної седмиці. А порогом перед Великим постом є особливий день – Прощена неділя.     

Обряд усезагального прощення, яким завершується масляна і відкривається Великий піст, змушує навіть невіруючих замислитися про те, що значить прощати і приймати прощення, і навіщо це взагалі буває потрібно.

Масляну святкують і невіруючі – це ж як цікаво наїстися млинців під горілочку і повеселитися на свіжому повітрі! Всерйоз постувати більшість із тих, хто веселиться, і не збирається, але майже всі знають, що останній день масляної, який вводить віруючих у дні Великого посту, називається Прощеною неділею.

Наприкінці цього дня в православних храмах служиться вечірня, перед завершенням якої настоятель і всі клірики виходять із вівтаря до прихожан і просять пробачення за всі вольні й невольні образи і жалі. У виконанні хору звучить пронизливий плач Адама за загубленим раєм, а парафіяни по черзі підходять до священиків і просять прощення у них. На зворотному шляху крізь натовп кожен зможе сказати знайомим, напівзнайомим або й зовсім незнайомим людям:
— Простіть мене, будь ласка!
— Бог простить, а ти мене прости!

Хтось у цей день зателефонує після служби своїм рідним і близьким, хтось пошле е-mail... Техніка розширює межі прощення.

Мені розповідали про одну людину, для якої головним доказом істинності Православ'я стала якраз Прощена неділя, якої справді немає ні в католиків, ні в протестантів. Але невіруючі, до яких у цей день звертаються з проханням про прощення їхні рідні і знайомі християни, зазвичай бувають дуже здивовані: а чого це вони? Начебто все нормально...

У сучасній світській культурі прийнято говорити «вибачте», коли наступають на ногу або просто хочуть привернути увагу, щоб запитати, котра година. Але просити вибачення в того, перед ким дійсно винен, не прийнято. Конкретна вина, як правило, ховається за гучними словами, за ідеологічними штампами, за економічною вигодою чи політичною доцільністю, за «всі так роблять», врешті решт...

Але християнство, покликане втілити Царство Небесне в повсякденному житті, говорить: усі ми винні перед усіма, з ким доводилося стикатися. Хоча б тому, що не змогли, та ніколи й не зможемо виконати в повній мірі євангельські заповіді один щодо одного. Всі винні, але у всіх є можливість пробачити і отримати прощення.

Кожен віруючий покликаний поставити себе на місце блудного сина, який звертається до батька зі словами: «я згрішив проти неба та перед тобою». Кожен гріх, будь-який промах, будь-яка помилка робить людину винною насамперед перед Богом, і в другу чергу – перед ближнім. Тому й на прохання про прощення відповідають «Бог простить», маючи на увазі, що кожен із нас і ми всі разом перебуваємо в однаковому становищі перед Вищим Суддею, і дріб'язкові образи й непорозуміння між нами самі по собі означають не так уже й багато.

Власне, піст, який наступає, є часом покаяння перед Богом. По-своєму його можуть переживати й ті, хто щедро сипле зелені купюри в церковну кружку і не звертає жодної уваги на людей, сльозами, потом і кров'ю яких ці купюри оплачені. Головне – домовитися з Тим, Хто нагорі. Але в Євангелії ми бачимо зовсім інший підхід: «якщо ти принесеш дар твій до жертовника і там згадаєш, що брат твій має щось проти тебе, залиш там дар твій перед жертовником, і піди спочатку примирись із братом своїм, і тоді прийди, і принеси дар твій» — так передає слова Христа євангеліст Матфей. Чому ж примирення з Богом відкривається тільки після примирення з людьми? Чи не логічніше, навпаки, починати з головного?

Відповідь на це запитання теж міститься в Новому Завіті, в апостола любові Iоанна: «Бога ніхто ніколи не бачив. Якщо ми любимо одне одного, то Бог у нас перебуває... Хто говорить: "я люблю Бога", а брата свого ненавидить, той говорить неправду: бо хто не любить брата свого, якого бачить, як може любити Бога, Якого не бачить?». Наші відносини з ближнім є найправдивішим показником наших відносин із Богом і одночасно – школою цих відносин.

Митрополит Антоній Сурозький розповідав історію про літню жінку, яка, вмираючи, запросила його сповідати і причастити її перед смертю, і на сповіді сказала, що з усіх людей у світі не готова простити лише свого зятя. Він (митрополит – ред.) відмовився читати над нею молитву про відпущення гріхів, поки вона відмовляла в прощенні хоч одній людині – і цим добився зміни. Вона зателефонувала зятю, помирилася з ним, покликала його до себе і померла на його руках, прийнявши Таїнства з надією на прощення своїх гріхів у вічності.

«Прощайте – і прощені будете» – ось іще чудові слова з Євангелія, але що означає прощати? Для когось це просто ритуальна дія – рукостискання, поцілунок, привітне слово, за якими, як і раніше, ховаються образа й недовіра. Хтось іде далі й намагається не згадувати зробленого йому зла. Є й такі, хто, як батько з притчі про блудного сина, сам біжить назустріч тому, хто провинився, і робить усе можливе й неможливе, щоб відновити зруйновані добрі відносини. У кожного своя міра.

Не менш складно, ніж пробачити, – прийняти прощення і повірити, що все дійсно минуло. Люди можуть роками приносити на сповідь одні й ті ж гріхи... У несенні цього вантажу вони знаходять свою солодкість, яку іноді чомусь називають смиренням чи скромністю. «Я негідник» – ці слова нічим нікому не допоможуть, якщо не додати до них: «але я спробую стати кращим». Це буде важко, це накладе на мене нову відповідальність, але без цього прощення, яке я сподіваюсь отримати, залишається недійсним, тому що я його насправді не приймаю. Я хочу залишитися таким, який я є.

Так, істинне прощення – це ще й спроба зміни. Піст, який починається відразу після Прощеної неділі, для християнина якраз і служить способом досягти цієї зміни. Християни називають це покаянням і хочуть вступити в нього всі разом, нікого не втративши, і тому відкладають біля порогу посту те, що заважає їхній єдності хоча б у рамках окремої парафії, кола рідних і знайомих. На шляху до Бога важливо нікого не залишити за бортом.

Покаяння починається з можливості прощення.


Андрій Десницький

Теги:
Автор:
 theirpin.city
Комментарии:

Останні новини