Мы в соцсетях

Усе залишається з нами. Назавжди. І цього ніяк не сховаєш, з цим нічого не поробиш. Це ще видніше, аніж якби було написано на лобі. Воно прочитується у погляді, у голосі, у слові, у кожному нашому жесті, русі, ході, дії… Це стає нашим «одягом», який не зняти. Це стає нашим тілом, кожна клітинка якого «кричить» про нашу справжню суть. Це стає нами…

Так, ще не всі навчилися читати інших людей, як книжки. Але інтуїтивно кожен вловлює – хто перед ним і відразу знає про нас більше, ніж ми могли б розповісти самі.

І чим більше ми живемо, тим важче приховувати, хто ми є, ким ми є насправді. Світло сонця не сховати під подушкою; бездушність очей не «перебити» і найсучаснішою косметикою.

Нас «пишуть» книги, які ми читаємо, і яких не читаємо. Фільми, які дивимося, або не дивимося. Люди, з якими спілкуємося. Родина, в якій живемо. Те, чим займаємося. Слова, які говоримо, і думки, які виношуємо в собі. У нас закарбовуються наші успіхи і поразки, страждання, біль і радість, кохання і ненависть. Наші звички, помисли, мотиви, пориви, прагнення. Наші почуття і відчуття, емоції проявлені і приховані, найкращі вчинки і найтяжчі помилки. І від цього не подітися нікуди. «У 20 років жінка має обличчя, яке їй дала природа; у 30 – яке вона зробила собі сама; в 40 – те, на яке вона заслуговує», – сказала відома французька модельєр Коко Шанель. І влучила в саму суть.

Найболючіші моменти не ті, коли люди говорять тобі неприємні правдиві слова, а коли сам усвідомлюєш усю глибину істини таких слів. Коли враз внутрішнім зором починаєш зчитувати кожен знак свого єства. Коли немає перед ким виправдовуватися і чим виправдовуватися. Коли немає ілюзій – хто ти є насправді. Коли лячно зазирнути у власну сутність. Коли настає час самому собі виносити вирок. Бо ніхто інший не зробить це справедливіше за самого себе – як ніколи чесного перед собою.

Мить усвідомлення власної потворності, нікчемності і мізерності – страшна мить. Не кожен насмілюється до неї наблизитися. Не кожен готовий це пережити. Не кожен може вийти із такого по-справжньому оновленим, сповненим віри в себе нового і бажання жити. Спершу треба пройти муки очищення. Муки повного паралічу, коли ясно бачиш втрачені можливості минулого, бездарно пройдені уроки життя, розбазарені нетлінні багатства, яких уже ніколи зібрати знову.

Що може порівнятися із пеклом самозасудження, болю неможливості, сповнення відчаєм і каяттям? Коли ненавидиш кожен свій прояв, кожне відображення себе, навіть звучання власного голосу? Хочеться зникнути, стиснутись до стану чорної діри, не існувати зовсім. На цьому тлі здатність пробачити найлютішому ворогу наймерзотніший вчинок – ніщо, коли не вдається пробачити самому собі за найменшу провину…

І допоки не вийдеш із найглибшої ями самого себе, не вичерпаєш із підземелля власної душі до краплини холодну каламутну воду, до тих пір сам не пустиш себе до сонця, на свіже ранкове повітря, туди, де легкість і радість.

І тоді розумієш, як важливо, щоб хтось у тебе вірив. Бодай хтось! Одна людина! По-справжньому. Щиро і чисто. Беззастережно! Знаючи, який ти є насправді. Зарані пробачаючи твою недосконалість і неоковирність. Вірив у те світле і вічне зерно, яке в тобі є, яке в кожному є. І допоміг йому прорости, пробитися з тієї глибини провалля, в яке сонячні промені не проникають. По милості своєї любові. По щедрості своєї душі. Знаючи, що таке справжня самотність і відчай. Такому – немає ціни, це – безцінне…

Але і самому треба повірити. Потягтися. Сповнитися вдячністю, потужним бажанням, яке має будь-яке мале зерно, – бажанням рости і відбутися. І єдине, про що хочеться благати – про час. Потрібен лише час і шанс проявити себе, подолати усі оті труднощі, які дають можливість довести самому собі, хто ти є насправді, і отим людям, яким так потрібна твоя допомога. І відродити в собі усе те, що уже не раз давалося раніше, але мимо чого щоразу проходив, за стіною власного Его нічого не помічаючи.

Мабуть, це називається другим народженням.

Народженням у дусі. Коли нарешті приходить самоусвідомлення: для чого, навіщо, чому? І все стає на свої місця і набуває простих, очевидних, але прихованих раніше значень. Коли зникають постійне невдоволення і засудження інших, бажання утвердитися за рахунок когось і подбати лише про себе. Коли земне і скороминуще не замінює духовне і нетлінне. Коли відкривається значення слова «ближній» і з’являється розуміння того, що чинити з іншими треба так, «як би ти хотів, щоб чинили з тобою» не тому, що це хтось наказав робити, а тому, що на усвідомленні і слідуванні цим словам (між іншим, дуже доступним для розуміння і навіть прагматичним!) міг би триматися мир на землі і щастя у кожній родині.

Усе залишається в нас – хочемо ми того чи ні… Усе, пропущене через душу, стає нами… Однак нам дана найбільша зі свобод – щодня, щомиті обирати саме те, що ми б хотіли у собі залишити.

Комментарии:

Останні новини