Мы в соцсетях

29-ий день народження Ірині видався особливим. Її телефон,  який майже завжди мовчав, сьогодні не вщухав. Їй телефонували з усіх куточків України абсолютно незнайомі люди і вітали зі святом. Вона дякувала, стримуючи сльози, розпитувала, хто вони і записувала їхні номери, знову дякувала і говорила, наскільки вона сьогодні щаслива. Незважаючи ні на що: ні на те, що перебуває в лікарні, в ліжку, яке стоїть прямо в коридорі, у місті, де ніхто до неї не приходить, під нескінченними крапельницями, з ризиком повністю і безповоротно втратити зір одного ока і майже осліпнути на друге… Але вона дякувала і людям, і Богу… Такої підтримки, яку Ірина відчула в цей день, за все своє життя вона ніколи не мала.

Ірина живе сама на Херсонщині. Батьки померли. Роботи на селі немає ніякої. Та й село – Водославка – жителів 100, самі старенькі залишилися.
Які заробітки? Влітку – на Арабатській стрілці, на різних роботах по базах відпочинку. А навесні і восени – «на сапці» в полях. Це з п’ятої ранку до вечора працювати на фермера. Оплата щодня, але сім’ю лише один-два рази нагодувати можна. Робота на виснаження.
От під час «сапки» Ірина й пошкодила собі око. Спочатку не звернула уваги – «болить-переболить». Потім стала дуже погано бачити. Навіть у Херсоні рятувати не бралися – тільки до «Філатова». Лікарі кажуть: треба їхати негайно, бо втратиш око, а друге теж постраждає відсотків на 70… І мати треба із собою від 12 до 15 тисяч. Бо лікування тривале і дороговартісне.
А грошей таких немає, звісно. Походила Ірина по селу – хто жене з двору, хто 10–20 гривень дає… У сільраді відмовили…
 

Хтось якось сказав дуже прості, мудрі і не без гумору слова: «Любов – це дієслово». Нехай не засміють мене філологи, але саме так і є. Справжня любов проявляється в дії, в бажанні віддати, підтримати, допомогти, ЗРОБИТИ все, щоб інша людина почувала себе щасливою. Усе інше – це настрої, емоційні стани, теоретичні рефлексії, якими б високими і натхненними вони не були. Те ж саме і з добротою. Співчувати на словах – це одне, а зробити щось для того, щоб змінити ситуацію на краще – зовсім інше. І для цього інколи потрібен поштовх однієї людини, навіть якщо вона сама далеко не заможна, має за плечима купу власних проблем, борги, серйозну невиліковну хворобу, на яку постійно потрібні кошти…

Таким виявився мій добрий знайомий, який не залишив у біді зовсім чужу йому людину, піднявши мало не всіх своїх друзів, особисто звернувшись до десятків і десятків знайомих і навіть малознайомих йому людей. Перші кілька тисяч зібрали. Ще від себе дав тисячу, купу одягу жіночого теплого з дому приніс – попросив дружину, невістку поділитися.

«Бачу – жінка непогана, руки спрацьовані – живого місця немає. Пообіцяв дати оголошення про її біду, послав її в банк карточку відкрити, і даю 200 грн – від себе. Вона в плач, каже: "Боже мій, як мені соромно у свої 29 гроші від людей брати! Я вам відпрацюю, коли одужаю"… Тут я просто заціпенів. 29 років? Молодша від моїх синів? Що з людьми життя робить! Їй на вигляд – за 40…»

Поїхала Ірина в Одесу, хоч і не мала достатньо грошей, але починати треба, бо тягнути – біда буде...
Приїхала – місць немає. Сіла, плаче. Пожаліли: в коридорі ліжко поставили (хоча в палатах деяких є вільні місця – але там «особливі» люди). Звісно, взяли внесок добровільний благодійний, висварили, що без постільної білизни приїхала. Список на руки, аптека, тисячі гривень... Усе тільки своє! (Конституції палкий «привіт»!)
Уже місяць жінка лікується. Є покращення. Хороша динаміка. Але треба продовжувати, завершити. Ще тижні три. А гроші закінчуються, хоча знайомий і перераховував ще і ще… За оголошенням у газеті, вважай, ніхто не допоміг – бідують зараз люди… Тоді він почав писати в соціальних мережах. Відгукнулися колеги з усієї України, поважаючи і довіряючи йому. Зібрали потрібну суму.

Усе, здавалось би, добре, але Ірину, на жаль, не виписали… Гноїться око і загроза втратити його ще є. Знову забив на сполох її покровитель, цього разу уже прохаючи всіх, хто може, перерахувати гроші Ірині та повідомити йому суму, а він… буде з часом віддавати надіслане особисто.

«От біда… Ну, поїде вона додому… Око втратить. І наполовину осліпне на друге. Мене це мулятиме все життя, – зізнається мій друг, пообіцявши самому собі довести цю справу до кінця. – Чомусь мене дуже зворушила доля цієї жінки. Ми домовилися, коли вона повернеться, допоможу їй на якісь курси влаштуватися, щоб хоч якусь професію отримати, працевлаштуватися. Змінити долю! Бо людина і не вчилася ніде після школи – щоб вижити, мусила з дитинства працювати. Навіть просто городи копати людям за їжу. Але ж їй тільки 29… Знаю, таких людей по селах (та й містах) – мільйони…»

Так, мільйони – знедолених, хворих, непотрібних нікому людей. Але і тих, кому не все одно, як цим людям живеться, також уже не одиниці! Навіть цей один випадок зумів зорганізувати десятки і десятки людей, які ніколи в очі не бачили Ірину, яка зараз самотньо сидить у коридорі із перев’язним оком і дякує Богу і людям за те, що не лишили її в біді. І подібних історій більше й більше: люди все частіше гуртом рятують когось – навіть зовсім незнайомого їм – від раку та інших жахливих хвороб, допомагають відновитися після операцій або підготуватися до них. І така підтримка справді змінює долі – і тих, кого підтримують, і тих, хто підтримує. Може, хвороби і даються нам для того, щоб, допомагаючи одужати якимось конкретним людям, вилікувати суспільство від байдужості, злобливості, жорстокості?

 

P.S.

Якщо ви можете і хочете підтримати Ірину, ось її рахунок: 4790 7010 0740 2679, Іванчук Ірина Юріївна (картка «Ощадбанку»). Якщо можете лише позичити для Ірини гроші, звертайтеся до мене.
 

Теги:
Автор:
 Юлія БЕРЕЖКО-КАМІНСЬКА
Комментарии:

Останні новини