Мы в соцсетях

Є у нас така особливість: поки молодий і здоровий – думається, що старість ніколи не «візьме», та й здоров'я не підведе – он його скільки! Тож і думати про це не хочеться. Та й не думається про таке в молодості…

Бабця Маруся, обіпершись на благенький тин, гірко посміхається: «Знаю, як це, знаю...»

Наче вчора була дівкою, а сьогодні вже сімдесят набігло. Усе життя в колгоспі – то біля худоби поралася, то на буряках спину гнула. Тепер от із дідом «пенсіонують».

У бабці Марусі свій сад і город, який переходить у пшеничне поле. І де край тому городу і початок полю – від хати не видно – такий великий. Картоплю з дідом копають тиждень – по черзі. Збирають урожай буряків і моркви, кабачків і гарбузів, кукурудзи і топінамбура. Частину городу відвели під соняхи. По осені насіння здають в сусіднє село на одне підприємство, яке робить із нього олію. До самого літа вистачає.

Радує і сад: щедро родять яблуні і груші, сливи, вишні, черешні, айва, горіхи і навіть персики. Головне – вчасно обробляй дерева і слідкуй, щоб яка зараза не нападала.

Має Маруся і малинник, який розрісся так, що молоді пагони щовесни везе в райцентр на ринок продавати. Те ж саме і з полуницею. Рясно порічок, калини, чорної смородини, шипшини.

А ще у подружжя – цілий двір худоби і птиці. Завжди є свіжі яйця, курятина, молоко, свій сир і масло. Тож вистачає навіть підторговувати молочкою: кілька місцевих родин щодня беруть то сметанку, то молоко, то масло. Уміє господиня і ряжанку смачну робити, яку замовляють сусіди. А дід душу «відводить» біля вуликів. Хоча мороки з ними – збав Боже, але мед ­– то цінна річ, баночками акацієвого чи липового «по бартеру» розрахуватися можна багато за що: і в місто поїхати з сусідом на машині, і чоботи в ремонт здати…

У маленькій із глиняними стінами хатинці на дві кімнати завжди пахне сухофруктами і травами, грибами і вощиною. А ще – дровами. Ними півліта дід займається, тягаючи на тачці з лісу – благо, він поруч. Меблі придбані давно, із нового в домі хіба що телевізор.

Так і живуть, носячи відрами воду з криниці, виносячи помиї, ведучи натуральне господарство, яке вели їхні діди і прадіди споконвіку. У праці, у постійних клопотах, сподіваючись лише на себе, на добрих людей, на щедрість землі, на дощі, сонце і на Бога. Не скаржаться, бо їсти є що, і в хаті тепло, і не босі, не голі. Головне – не хворіти, бо по «дохторах ходити у гОроді» ще той клопіт. І на них уже гроші треба. А що тої пенсії? По півтори тисячі у кожного…

 

…Стільки ж має і бабуся Євдокія, яка усе життя прожила у столиці, пропрацювавши на заводі. Так сталося, що овдовіла рано, дітей з чоловіком не надбали…. Живе у тісній квартирці. Ніякого саду, городу, виводків курчат, каченят і запасів грошей теж (хоча чому – на радянській книжці було кілька тисяч… Безповоротно зникли).

Бабцю Євдокію я бачу часто. Ви теж її бачите. Це саме вона покірно і сором’язливо виходить із маршрутки, коли водій кричить, що місць для пільговиків уже немає.

Це вона на ринку вибирає поштучно  зів’ялі огірки і наполовину гнилі помідори, побиті яблучка і ніколи не купує твердий сир, рибу, виноград, солодощі, м’ясні продукти.

Це про цю бабцю мені розповідають знайомі лікарі, що вона приходить на консультацію і просить лікувати… без ліків.

Це ця жіночка уже кілька років не була у перукаря і стоматолога.

Це її можна побачити у магазині «Секонд-хенд» у день, коли на вагу продаються останні залишки ношеного одягу, який не було реалізовано за попередні дні. Але це вже тоді, коли те, що лишилося від молодості, їй одягти вже зовсім соромно, хоча «обнови» – приблизно таке ж ганрі’я.

Я таких бабусь «Євдокій» знаю багато. Вони приходять до нас у редакцію і дякують своїм депутатам, які їм передплатили газету. Чи, не знаючи навіть кому, але дякують за новий тротуар…

Так, – вони приходять не просити, а …дякувати! І ці слова вдячності вони готові публічно висловлювати за найменшу увагу до себе і підтримку…

От тільки перерахунок пенсій…

Стільки сподівань було… Додадуть!... Але… Кілька десятків гривень хіба…

Тепер лише із завмиранням серця чекають на чергове підвищення цін…

 

***

Кожен по-своєму думає про те, як житиме на пенсії. У когось є житло, яке він може здавати, будучи пенсіонером, і мати додаткові гроші, щоб вижити, а то й непогано почуватися. Хтось покладається на дітей. Хтось – на власне господарство, живучи з городу. Хтось іде у страхову компанію, а хтось ще змолоду просто виїздить із цієї країни, не вірячи у гідне майбутнє, затишну старість тут.

А є й ті, які взагалі не думають про той час, коли відмовлять сили працювати, або їх уже просто ніхто нікуди не візьме на роботу… «Працювати – це єдина можливість нині вижити пенсіонеру. Працювати, працювати, працювати – до останнього свого дня», – днями відверто сказала одна із працівниць пенсійного фонду…

А якщо ти мрієш хоча б у літньому віці дати собі можливість відпочити, здійснити намріяне за життя, зайнятися якоюсь улюбленою справою, до чого завжди тяглася душа, то уже сьогодні треба думати, як це зробити можливим.

І чи варто у цьому покладатися на державу?

Очевидно, не всім… І не зараз… І не тут…

Комментарии:

Останні новини