Мы в соцсетях

– Та не смерті я боюсь, а того, що немає на кого залишити моїх пухнастиків…

Двоє пухнастиків ще голосніше замуркотіли біля ніг своєї старенької господині, попіднімавши на неї голови, ніби знали, що вона зараз саме про них говорить.

– Вони мене від самотності бережуть, ночами зігрівають, звеселяють, мишам не дають розгулятися. Всього у мене їх шестеро. У кожного своя непроста історія. Якось я їх порятувала, узявшись опікуватися, тепер вони рятують мене. На кого ж я їх залишу, коли прийде мій час? Від претендентів на хату відбою не буде – родичі віднайдуться й ті, кого в очі ніколи не бачила, а моїх котиків на додачу не візьмуть… Так і позамерзають, бідолахи, до холоду незвиклі, на цьому хуторі…

Літня жінка мало не розплакалася.

Втім, що там пухнастики? На звалище і в вогонь часом ідуть справжні скарби, на створення яких було покладено мало не все життя. Власні діти і внуки, буває, не усвідомлюють величі рідної їм людини і не знають справжньої ціни залишеного нею нематеріального спадку. Але навіть і розуміючи, чиї вони нащадки, не завжди дають раду тому, що їм дістається. Так і жовтіють по горищах неоприлюднені рукописи, лущаться і припадають пилом витвори живопису, мовчить недописана музика…

Втім, я хочу згадати не лише про тих, хто залишив по собі щось важливе і значиме, а й про тих, хто зумів розпізнати цю значимість, зберегти отримане і передати іншим поколінням. Бо саме завдяки таким людям створено чимало музеїв, галерей, бібліотек, видано книг і донесено до нас славетні імена.

І наче на підтвердження цьому днями мені на очі потрапила історія про те, як і в якому вигляді до нас дійшла остання опера видатного композитора Джакомо Пуччіні – «Турандот», яку він за життя не встиг закінчити.  

Захворівши на рак, маестро попросив своїх учнів доопрацювати незавершений твір за нього в разі, якщо він не здужає це зробити. Так і сталося. Невдовзі (у 1922 р.) Джакомо Пуччіні відійшов в інший світ, а учні взялися за виконання його останнього прохання. Через чотири роки відбулася світова прем’єра опери «Турандот» – твору, який визнано найкращим у репертуарі цього композитора. Диригував улюблений учень Пуччіні – Артуро Тосканіні. Усе було як звичайно доти, доки не дійшли до місця, де завмерло перо Пуччіні . По обличчю Тосканіні потекли сльози. Він зупинив музику, відклав батуту, повернувся до глядачів і сказав: «Тут закінчується творіння великого Маестро – смерть зупинила його». У залі оперного театру запала тиша. Тоді Тосканіні знову взяв до рук батуту, посміхнувся крізь сльози й додав: «Але учні завершили його роботу».

Коли затихла остання нота опери, зал вибухнув аплодисментами. Мабуть, ніхто із присутніх на прем’єрі до кінця свого життя не забув того моменту…

…Звісно, не кожному із нас у спадок дістається світовий шедевр, який завдяки нам житиме далі. Однак більшість людей після себе щось залишають. Бодай родинний альбом, листи, сповнені теплом і щирістю, вишиванки, в які вкладено не просто час, майстерність, а частину душі, власноруч висаджений фруктовий сад, квітники, криниці…

«Рукописи не горять», – стверджував Воланд у булгаківському «Майстрі й Маргариті». Ой, горять, ще й як… Пригадується неймовірно щирий роман американця Роберта Воллера «Мости округу Медісон». Після смерті матері діти, розбираючи особисті речі покійної, знайшли заховані листи і скриньку з кількома предметами. І були до глибини душі вражені тим, що в їхньої матері Франчески вже у зрілому віці було величезної чистоти і сили кохання, яке зародилося протягом усього трьох днів, але тривало до самої смерті…Історія ця не була вигадкою. Діти передали знайдене письменнику, тільки попросили змінити імена – адже кохання їхньої матері народилося, коли в неї вже були дорослі діти, давній шлюб… Так з’явився на світ роман, за яким в Америці стояли черги, який витримав сотні перевидань по всьому світу, який зворушує, викликає світлі сльози і тихий сум. А основою йому стали лише кілька листів…

Думаю, що навіть якщо ми не можемо пояснити чому саме, для кожного з нас важливо, щоб після нас жило те, чим жили і надихалися ми самі, що творили не тільки для себе, а й для тих, хто через багато років торкнеться залишеного нами – торкнеться руками, а головне – серцем і душею, затримає на цьому свій погляд, здивується побаченому, замислиться над тим, над чим, можливо, ніколи не замислювався… І хтозна, може це також буде ще одним свідченням того, що жодне життя не проживається марно…

 

Теги:
Автор:
 Юлія БЕРЕЖКО-КАМІНСЬКА
Комментарии:

Останні новини