Мы в соцсетях

О, незбагненна сила «совкового» ідіотизму вітчизняного сервісу! Змінюються часи, технології, народжуються нові покоління, самовпевнена тітка з вибіленою мочалкою начесаного налакованого волосся змінить у руці слухавку дротового телефону на сотовий, однак ти так само несамовито довго стоятимеш біля її реєстраційного столика і мимоволі вникатимеш у її приватні справи, поки на тебе буде звернена бодай якась увага… Ти, який за мить оплатиш її робочий день. Власне, ти і стоїш для того, щоб це зробити…

Їхати за таким сервісом далеко не треба. А втім, можна і поїхати. У саму серцевину нашої столиці, куди язик веде і заодно – всі потяги. Щиро співчуваю, якщо ви їдете з пересадкою і вам доводиться годин зо п’ять чекати наступного рейсу на центральному вокзалі України. Можливості, як у будь-якому цивілізованому вокзалі, перечекати цей час сидячи бодай на твердій дерев’яній лавці в залі очікування у вас не буде – тут усе пристосоване для «комфортного»… стояння. Ті невеличкі острівці сидінь, де можна притулитися, зайняті кількома десятками щасливчиків, які  бояться навіть на мить відійти від своїх нагрітих місць. Втім, я неточно висловилася: мова йде про «притулитися безплатно». Демонтовані з нижнього поверху вокзалу ряди крісел перенесені в інші зали і на них посидіти можна уже за 40 гривень за годину. Порахуймо: ваші 5 годин сидіння на кріслі, яке нікуди не повезе, перевищить перебування 10 годин у плацкартному вагоні і дорівнюватиме 200 грн. Тільки в потязі можна ще скористатися туалетом, а тут це не входить у сервіс.

Але ви – щойно з нічного потяга, і задуха, сторонні звуки і рухи не дали можливості вам виспатися. До того ж треба прийняти душ – попереду ще одна ніч у дорозі. І ви йдете у кімнату для відпочинку «підвищеного комфорту» готельного типу.

От саме там зустріч із вибіленою білявкою непевного віку, яка не дуже то вам і рада, неминуча. Хоча чому – навіть дуже рада! Бо на п’ять годин вам здадуть кімнату, за яку ви заплатите за… дві доби! Ну, немає на вокзалі, куди люди приїздять явно не жити, а провести кілька годин в очікуванні, кімнат або бодай ліжок із погодинною оплатою! І якщо час вашого перебування у ній з 11-ї години і навіть до 15-ї, то ви просто мусите заплатити за дві доби, бо о 12-й дня відбувається перезмінка, «розрахункова година», і все, що опісля – це нова доба. І коли наступає ця година, то потрібно викласти гроші вже за наступну добу…  Тож іще 170 грн за ліжко в загальній кімнаті (найдешевший варіант!) ви не можете не викласти. (Втім, можливо, не тільки ви. Цікаво, скільки отак можна здати одну й ту ж кімнату клієнтам на кілька годин, узявши з кожного як за добу?)

– Між іншим, ви тільки не надумайте користуватися душем – за нього треба заплатити окремо! – почуєте ви навздогін, «кайфуючи» від тонкощів сучасного сервісу (уявіть, що вам таке заявлять в готелі: «У вас в кімнаті є душова кабінка, але за користування нею треба доплатити». Не можете уявити? А на Київському вокзалі – саме так!

Зате от користування WI-FI – безплатне! Тільки біда – пароль до нього знає лише адміністратор, «яка зараз на якихось «технічних навчаннях». Але ви прийдіть через годину, може, вона вже з’явиться».

Може… Та не з’явилася і через годину.

А іншого способу вивідати в неї цю засекречену інформацію у ХХІ столітті у центрі європейської держави надії немає взагалі ніякої.

Але нарешті приходить з навчань адміністратор. Яку, до речі, чекають інші втомлені пасажири, які також мріють на кілька годин покласти голови на подушки.  І вона розповідає: «Та вай-фаю в нас немає» (!!!) І дає пораду… Такий собі хитромудрий спосіб – піти в кафе «Олів’є», яке за стіною кімнат відпочину, купити там бодай склянку узвару чи чаю й отримати в нагороду пароль від їхнього безплатного WI-FI. Щоправда, він такий слабенький, як розведений 1 до 10 кисіль, і вийти на зв'язок із кимось можна десь так, ніби абонент знаходиться на Марсі. Але, якщо поталанить, можна. І це вже радує. Радує так, що навіть не засмучує відсутність у кафе туалету і можливості помити руки (навіщо перебивати бізнес тим, хто сидить кількома поверхами нижче при вході до чоловічо-жіночих вбиралень?)

А, власне, я взагалі не про це. А просто про відсутність любові та елементарної поваги до ближнього. Так, тієї, про яку ще говорив Христос. Бо сервіс – це передусім звичайна турбота про ближнього, який, між іншим, не просто потребує перепочинку і водних процедур, а платить за це гроші. До якого ну хоча б тому – просто співчуваючи – треба поставитися так, як би ти хотів, щоб ставилися до тебе.

А ще – мені страшенно не хочеться, щоб про нашу країну, яка дала світові Довженка і Костенко, Мурашка і Білокур, Лисенка і Гмирю, Амосова і Патона, судили по оцих ось безнадійно липких платних рядах твердих крісел, по WI-FI за склянку узвару, по безальтернативному «почекайте годину, може, прийде…». Навіть так, проїжджаючи мимо. Перебуваючи тут між двома потягами. Як у вічній, здається, «поїздці» від «совка» до цивілізації.

Як на станції, на якій ніколи не захочеться зійти.

Комментарии:

Останні новини