Мы в соцсетях

Мабуть, кожна дитина прагне бути дорослою. І щоб пошвидше. Але є те, що залишається у дитинстві назавжди, і перетягнути це у доросле життя практично неможливо. Для мене це – літо. Оця майже повна свобода, яку не здатні були затьмарити будь-які літні домашні обов’язки – піском видраїти усі каструлі і відчухрати від пригару дві чавунні чорні сковорідки, перебрати усі дрібнички у дитячій кімнаті, наново скласти начиння у всіх шафках кухні, протерти пилюку з усіх книжок у бібліотеці, перетрусити усі килими і постіль, побороти бур’яни на городі...

Між тим літо було якоюсь шпариною у міжчассі, потраплянням у заповітний світ, який весь рік був закритий під важкою лядою і забитий дощатою шкільною підлогою, натертою до блиску соняшниковою олією.

Літо виявляло в нас архітекторів затійних халабудок і градоначальників усього подвір’я на кілька соток батьківської садиби, видатних письменників, які писали безкінечні романи і вірші, музикантів, котрі творили увертюри на ложках, каструлях, цибулевих стеблинках і на всьому, що може видавати бодай якийсь звук. Виявляло креативних модельєрів для усіх – навіть одноногих і лисих ляльок; терплячих дресирувальників домашніх собак, котів, кроликів, курей та індиків; фантастичних кухарів, які могли приготувати ніжний бісквіт із білого піску і празький торт із чорнозему, прикрасивши його листочками м’яти для апетиту.

Ми палили вечорами багаття, смажачи в ньому на вуглини картоплю, забиралися в хащі малинника, де слухали коників, поселялися на горищах, вимощуючи собі м’які лігвища, де з таким захопленням ковтали нові пригоди Жуля Верна, особливо коли у цей час лупив дощ по даху. І після кожного дощу гасали босоніж по теплих калюжах.

Але найбільше щастя дитинства – море. 10 днів на малолюдному узбережжі поглинали собою все літо. Є море – є літо. Нас ніщо не лякало – ні повна відсутність комфорту проживання у дерев’яному будиночку, розпеченому за день на сонці, ні туалет, до якого можна й не добігти – так далеко його розмістили, а добіжиш – однаково мало радості – таких загажених вбиралень я навіть серед безплатних на вокзалах не бачила. Не лякали дощ і шторм – ми однаково були частиною цієї несказанної благодаті, яка уособлювала собою літо, щастя і безмежну закоханість у життя.

Знаходячи радість у багатьох миттєвостях своїх дорослих буднів, я з прикрістю розумію: у них майже не залишилося місця для моря, для горищ-читалень, багать і печеної у них картоплі. Але й це не головне. Разом із дитинством, його літом і його морем пішло відчуття безмежності часу, ба, – вічності, яка була вплетена у кожен день існування. А також того, що світ влаштований як одне нескінчене «доросле» літо – живи, радій, насолоджуйся, твори – ти вільний!

Літо, як і усе інше, ніби стиснулося, стало коротким фрагментом короткого життя – отією 10-денною відпусткою на морі.

Та й море очужіло, віддалилося, ніби відхлинуло, оголивши дно моєї туги за його таким розмаїтим і таким дорогим мені кримським узбережжям.

Теги:
Автор:
 Юлія БЕРЕЖКО-КАМІНСЬКА
Комментарии:

Останні новини