Мы в соцсетях

…А найважче, коли знову й знову обертаєшся на свої плани, мрії і прагнення. Глобальні, монументальні, на віки.

Бо це саме тобі – не менше, аніж міністром бути, вершити державні справи, виводити країну із кризи, будити і направляти на «путь істинний» сліпий народ, змінювати долі, впливати на хід історії.

Бо саме тобі судилася якась особлива місія, яку ніхто, окрім тебе, не втілить.

Бо це твоє серце аж випікає те, що бачиш довкола – убогість, занедбаність, шприці під парканами…

Бо ти не можеш не присвятити себе Великій Справі в ім’я Світлого Майбутнього. І жодні дрібниці життя не здатні затьмарити велич твого служіння, привернути твоєї уваги, оселитися в серці твоєму…

О, страшні сни, пекучий біль нереалізованих планів! О, муки усвідомлення своєї земної слабкості, свого неподоланого тяжіння до всього того, що так по-простому, не по-глобальному любиш, що сповнює таким малопомітним щастям!

Ти щодня йдеш на свою «маленьку» роботу, випікаєш пироги і лагодиш одяг, прополюєш бур’яни і висаджуєш сад. Тобі болить кожен новий зубчик свого сина, ти радієш зі своєю донькою вперше побаченому равлику, ти щовечора чекаєш свою кохану людину, закутавши рушниками каструлю з гречаною кашею.

Ти ніяк не можеш піти спати, поки у каміні переливаються жаром дрова.

Ти щодня кудись поспішаєш, вершиш купу різних дрібних земних скороминучих справ, від яких у вічності нічого не залишиться, добре пам’ятаючи, у кого в цей день іменини, кого треба підбадьорити, кому принести буханку хліба, з ким добрим словом перекинутися.

Ти ніяк не рятуєш своєї країни, не входиш в її історію, і навряд чи тебе пам’ятатиме більше, аніж купка людей, з якими ділиш свою земну буденність.

Ти не залишаєш після себе ні в парку, ні серед вулиці, ні в будь-якому місці, де немає свідків і камер спостережень, непотребу, не викопуєш з міської клумби квіти для свого палісадника, не відвертаєшся в електричках від контролерів, не вирішуєш власні справи хабарем.

Ти знаєш ціну справжньої дружби і немислиму глибину кохання.

Ти вмієш відчути чудотворну силу світанку і уже не перший десяток років із таким же захопленням і подивуванням, як у дитинстві, розглядаєш грані сніжинки.

Ти живеш зовсім «неглобально», повсякденно, і так само, як усі, зникнеш з лиця землі…

Та усі твої нереалізовані (і це справді болить!) глобальні й утопічні плани і мрії все ж непомітно направляють усе життя в інше русло. І не тільки твоє життя. Бо втілення їх під силу лише… глобальним людям. Тим, хто вміє любити, пробачати, спрямовуватися, контролювати себе, бути впертим і вимогливим, терплячим і чуйним, щирим і стриманим, хто весь час у пошуках способів втілити свої великі задуми навіть ось такими – мізерними, на перший погляд, «капілярними» діями, навіть наперед розуміючи, який мізерний шанс цього досягти.

Бо, якщо зазирнути у глибину себе, – обов’язково збудиш безмежність, яка живе у душі. Це вона протестує проти швидкоплинного земного життя, прагне залишити від нього бодай найменшу зарубку на тілі часу, в пам’яті інших людей. Вимагає витратити себе на щось більше, значиміше і глобальніше, аніж ти сам. І перш за все – на власних дітей.

Хтось сказав: «Є тільки одна людина, яка здатна змінити світ на краще. І ця людина – ти сам…»

 

Одиниці змінюють світ глобально. Але людство – це мільярди пересічних людей. І вже тільки тим, що ми (більшість із нас) «живемо набіло», любимо, кохаємо, співчуваємо, переживаємо – щиро, чесно, чисто – вже тільки цим ми не менш «глобальні» люди.

Бо світ на краще можеш змінити тільки ти сам… Як і кожен.

Автор:
 Юлія БЕРЕЖКО-КАМІНСЬКА
Комментарии:

Останні новини